Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гра престолів

— Тут жоден не схожий на інший, — мовила вона.

— Ваш брат частково мав рацію, — визнав пан Джораг, — у тому, що дотракійці не будують. Тисячу років тому, аби побудувати собі дім, вони копали яму в землі та вкривали її плетеною з трави рогожею. Ті будівлі, які ви бачите, споруджено невільниками, приведеними з безлічі пограбованих земель. Вони вибудували кожний палац чи будинок за звичаєм своїх рідних країв.

Більшість палаців, навіть величезних, здавалася покинутою.

— А де ж люди, які тут живуть? — запитала Дані. На базарі було повно біготливих дітей та крикливих дорослих, але деінде вона бачила лише кілька євнухів, які поспішали у якихось справах.

— У святому місті живуть постійно тільки баби-дошхалін, — пояснив пан Джораг, — разом з невільниками та службою. Але у Ваес Дотраку досить місця, щоб помістити усіх людей з усіх халазарів, якщо раптом усі хали вирішать повернутися до Матері. Баби прорекли, що одного дня так і станеться, тому Ваес Дотрак має бути готовий прийняти усіх своїх дітей.

Хал Дрого нарешті наказав зупинитися біля Східного Базару, куди торгувати приходили каравани з Ї-Ті, Асшаю та Тіньових Земель, а над головами височіла Матір Гір. Дані посміхнулася, пригадавши балачки невільниці магістрата Іліріо про палац із двома сотнями кімнат та дверима з чистого срібла. «Палац» виявився однією велетенською трапезною: стіни з грубо тесаних колод у сорок стоп заввишки, пошитий з шовку дах, який можна було підіймати від рідких тут дощів або опускати, щоб впустити безмежне синє небо. Трапезну оточували просторі загони для коней, порослі травою, з високими огорожами й вогняними ямами, та сотні круглих дернових хатин, що витикалися з землі, як трав’янисті горбки.

Аби приготуватися до приїзду хала Дрого, наперед виїхало ціле військо невільників. І тепер, коли вершник зіскакував з коня, він відстібав арах і віддавав невільникові разом з іншою зброєю, яку мав при собі. Винятку не становив навіть сам хал Дрого. Пан Джораг пояснив, що у Ваес Дотраку заборонено мати при собі клинка та проливати кров вільної людини. Навіть халазари, що воювали один з одним, відкладали свої чвари і ділили трунок та частунок на виду в Матері Гір. У цьому місці баби-дошхалін проголосили всіх дотракійців одним родом, одним халазаром, однією кров’ю, одним табуном.

Поки Іррі та Джихікі допомагали Дані зійти зі срібної, до них підійшов Кохолло. То був найстарший з трьох кревноїзників Дрого — кремезний лисий чолов’яга з гачкуватим носом та потрощеними зубами в роті. Двадцять років тому його вдарили буздуганом, коли він рятував молодого халакку від найманців, що сподівалися продати хлопця ворогам його батька. А пов'язав своє життя Кохолло з життям Дрого ще тоді, коли її вельможний чоловік з’явився на світ.

Кожен хал мав своїх кревноїзників. Дані спершу думала, що то дотракійська подоба Королегвардії, яка присягається захищати свого хала ціною життя, але все виявилося складніше. Джихікі розповіла, що кревноїзник — то значно більше, ніж охоронець; він брат халові, його тінь, найлютіше з усіх відданий друг. «Кров моєї крові», називав їх Дрого, і недарма: разом з його власним ще три життя зливалися в одне. За давнім звичаєм коневладців, після смерті хала його кревноїзники помирали разом з ним, щоб у нічних землях їхати обабіч свого хала вічно. Якщо хал помирав від рук якогось ворога, вони жили рівно стільки, щоб відплатити за його смерть, а потім радо сходили у могилу. Ще Джихікі розповіла, що в деяких халазарах кревноїзники ділили з халом вино, шатро і навіть жінок, але коней — ніколи. Кінь чоловіка завжди був тільки його.

Даянерис раділа, що хал Дрого не тримався того давнього звичаю. Вона б не схвалила, якби нею ділилися. Хоча Кохолло був до неї добрий, інші двоє її лякали: величезний мовчазний Хагго, який зиркав так похмуро та сердито, наче забував, хто вона така; Котхо з жорстокими очима та не менш жорстокими руками, які полюбляли завдавати болю. Він залишав на м’якій білій шкірі Дореї синці, щойно торкався її, а іноді з-за нього Іррі схлипувала вночі. Його боялися навіть власні коні.

Та все ж ті троє були прив’язані до Дрого у житті та смерті, й Даянерис нічого не залишалося, як вітати їх. Інколи вона навіть шкодувала, що її батька не захищали такі люди. У піснях лицарі Королегвардії незмінно були шляхетні, відважні та вірні. Але короля Аериса вбив один з них — хлопчик-красунчик, якого тепер кликали Крулерізом. А другий — пан Барістан Зухвалий — перебіг до Узурпатора. Вона питала себе, чи всі люди у Семицарстві такі ж зрадливі. Коли її син сяде на Залізний Трон, вона зробить так, щоб від зради Королегвардії його захищали власні кревноїзники.

Попередня
-= 165 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

Назар 12:47:23

Хто перекладав книгу?
БРАТЧИКИ Нічної варти?
Старки господарі ЗИМОСІЧІ?
Джон СНІГОВІЙ?
Що за жесть. І це тільки перші сторінки книги. Боюся навіть уявити що буде далі.


anonymous9982 05.09.2014

книга интересная, но почему отсутствует текст на страницах с 190 по 200? Фантазия читателя сама должна подсказать сюжет?


Додати коментар