Слава ЗСУ!

— Халісі, — мовив до неї Кохолло дотракійською мовою, — Дрого, кров моєї крові, звелів сказати тобі, що він цієї ночі має зійти на Матір Гір, аби принести жертву богам за своє безпечне повернення.

Дані знала, що на Матір може ступити тільки чоловіча нога. Кревноїзники хала підуть з ним і повернуться на світанку.

— Скажи моєму сонцю-та-зорям, що я бачитиму його вві сні та молитимусь про його повернення, — відповіла вона, відчуваючи вдячність. Зараз Дані швидше втомлювалася, бо дитя росло всередині. Відпочити цілу ніч було б доречно, адже Даніна вагітність тільки розбурхала бажання Дрого, і його пристрасть останнім часом полишала її геть виснаженою.

Дорея провела її до порожнього пагорба, приготованого для неї та її хала. Всередині у цьому шатрі, вибудованому з землі, було прохолодно та темно.

— Джихікі, купіль мені, — наказала вона, бо хотіла змити дорожній пил зі шкіри та випарити втомлені кістки. Приємно було знати, що вони пробудуть тут якийсь час, що не доведеться знову лізти на срібну просто завтра.

Вода була гаряча, аж парувала — саме така, як вона завжди любила.

— Сьогодні ввечері я віддам братові подарунки, — вирішила вона, поки Джихікі вимивала їй волосся. — Хай у святому місці виглядає, як король. Дорея, біжи знайди його та запроси до мене на вечерю.

Візерис був добріший до лисенійки, аніж до дотракійських служниць. Можливо, тому, що магістрат Іліріо дозволив йому злягтися з нею в Пентосі.

— Іррі, піди на базар та купи садовини і м’яса. Тільки не конятини.

— Коня їсти добре, — мовила Іррі. — Їси коня, стаєш сильний.

— Візерис ненавидить конятину.

— Як скажете, халісі.

Служниця повернулася з козячим окостом та кошиком городини і садовини. Джихікі засмажила м’ясо з солодкою спаржею та вогнестрюками, змащуючи його медом, поки запікалося. А ще до вечері були дині, гранати, сливи і всяка східна дивина-садовина, якій Дані й назви не знала. Поки служниці готували страву, Дані розкладала одяг, що пошили братові по його мірці: сорочку та штани з цупкого білого льону, шкіряні сандалі зі шнуровкою до коліна, пояс із спижевих блях, шкіряну жилетку, розмальовану вогнедишними драконами. Дані сподівалася, що дотракійці матимуть більше поваги до брата, якщо він не ходитиме жебраком. А він тоді пробачить їй за сором у трав’яному морі. Все-таки він залишався її королем та братом. Все-таки вони обидва — кров дракона.

Вона саме розкладала останній подарунок — накидку з піщаного шовку, зелену, мов трава, зі світло-сірою облямівкою, яка мала підкреслити срібний блиск братового волосся — коли й Візерис нагодився. Він тяг за руку Дорею, в якої від його удару червоніло око.

— Ти смієш підсилати цю шльондру до мене з наказами?! — закричав він і грубо штурхнув служницю на килим.

Його лють заскочила Дані зовсім зненацька.

— Я ж тільки… Дорея, що ти сказала?

— Халісі, пробачте мені, я винувата… Я пішла до вашого брата і переповіла йому ваш наказ з’явитися на вечерю.

— Драконові не наказують! — загарчав Візерис. — Я твій король! Я мав би повернути тобі її голову!

Лисенійка злякано тремтіла, але Дані заспокоїла її лагідним доторком.

— Не бійся, він тебе не скривдить. Любий брате, благаю тебе, пробач їй, вона забулася. Я ж сказала їй красно припросити вашу милість до вечері, якщо буде ваша ласка.

Вона взяла брата за руку і повела через кімнату.

— Ось подивися. Подарунки.

Візерис підозріливо скривився.

— Це що за дурня?

— Новий одяг. Я наказала пошити його для тебе, — сором’язливо опустила очі Дані.

Він зиркнув на неї та спохмурнів.

— Дотракійське ганчір’я. Ти насмілишся вдягти мене в оце?

— Прошу тебе… тобі буде прохолодніше, зручніше, я гадала… якби ти вдягався подібніше до них, до дотракійців…

Дані не знала, що їй казати, щоб не збудити дракона.

— А потім ти ще вимагатимеш, щоб я косу заплів!

— Я б ніколи… — Чому він завжди такий брутальний? Вона ж зичила йому добра. — Ти не маєш права на косу, бо ще не одержав жодної перемоги.

Оце вона дарма сказала. У його бузкових очах спалахнула лють, але вдарити її на очах служниць він не насмілився, тим паче, що знадвору тинялися вояки її хасу. Натомість він підняв накидку і понюхав її.

— Смердить кінським гноєм. Може, зійде за попону.

— Я особливо прохала Дорею зшити її для тебе, — мовила вона, болюче вражена. — Таке вбрання личило б самому халові.

— Я володар Семицарства, а не степовий дикун з брязкальцями у волоссі! — гарикнув Візерис і схопив її за руку. — Ти забуваєшся, хвойдо. Чи ти гадаєш, отеє твоє черево врятує тебе, коли прокинеться дракон?