Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гра престолів

На тому березі вони почули виття: довге, з підйомом, схоже на плач та холодний вітер між дерев. Бран підняв голову і прислухався.

— Це Літо, — мовив він. Щойно він це сказав, як до першого голосу приєднався другий.

— Зарізали здобич, — зазначив Робб, сідаючи в сідло. — Поїду-но я приведу їх. Чекай тут. Зараз з’явиться Теон та всі інші.

— Я хочу з тобою, — попрохав Бран.

— Я їх швидше знайду сам. — Робб стиснув мерина острогами і зник поміж дерев.

Щойно він зник, ліс неначе підступив до Брана ближче. Сніг повалив дужче, і хоча він танув на землі, але на каменях, коренях та гілках утворював тонку білу ковдру. Раптом Бран усвідомив, чекаючи, як йому тут незатишно. Ніг він не відчував — ті висіли у стременах без жодного зиску — але ремінь навколо грудей душив і натирав, а рукавиці просякли снігом, який холодив руки. Він здивувався, чого це Теон, маестер Лювин, Йозет та інші так спізнюються.

Почувши шурхіт листя, Бран поводом примусив Танцюристку обернутися, бо думав, що побачить друзів. Натомість на берег струмка звідкілясь вибралися обірвані незнайомці.

— Доброго вам дня, — проказав він, непокоячись. З одного погляду Бран зрозумів, що то не мисливці й не селяни. Раптом він усвідомив, як пишно вдягнений: у зовсім новий жупан темно-сірого штофу зі срібними гудзиками, підбиту хутром опанчу з важкою срібною пряжкою. Чоботи й рукавиці також мали хутряну підбивку.

— Ти тут сам-один, абощо? — запитав найбільший з них, лисий здоровань з грубим обвітреним лицем. — Бідолаха заблукав, ой-леле.

— Я не заблукав. — Бранові не сподобалося, як на нього дивляться незнайомці. Спершу він нарахував чотирьох, але як повернув голову, то побачив ще двох позаду. — Мій брат від’їхав мить тому, і сторожа скоро приїде.

— Сторожа, ти ба? — перепитав другий чоловік. Його кощаве обличчя вкривала сива щетина. — І що ж вони таке стережуть, паничу? То в тебе на опанчі, часом, не срібна застібка?

— Гарнюня, — мовив жіночий голос. Його хазяйка на жінку скидалася мало: цибата, худа, з таким самим кощавим і похмурим обличчям, як усі інші, волосся сховане під круглим шоломцем. При собі вона мала списа у вісім стоп завдовжки, з іржавим залізним вістрям.

— Нумо подивимося, — буркнув лисий здоровань.

Бран стежив за ним занепокоєно. Одяг в незнайомця був брудний та гидкий, залатаний тут брунатним, тут синім, а тут темно-зеленим, вицвів до сірого і трохи не розвалювався на шматки. Але колись його кобеняк мав бути чорним. Сивий зі щетиною теж мав на собі якісь чорні лахи. Бран зрозумів, що то означає, і здригнувся. Він згадав клятвопорушника, страченого батьком у день знахідки вовченят. Той утікач теж мав на собі чорне, і батько назвав його втікачем з Нічної Варти. «Такі люди найнебезпечніші», казав тоді князь Едард. «Утікач знає, що як його піймають, то відберуть життя, тому готовий на будь-який злочин, хай найпідліший.»

— Застібку давай, малий, — мовив здоровань, простягаючи руку.

— Кобилу теж візьмемо, — додав інший голос: жінка, нижча за Робба, з широким пласким обличчям та ріденьким солом’яним волоссям. — Злізай, та не барися.

З її рукава у долоню ковзнув ніж із зубатим, наче пилка, краєм.

— Ні, — бездумно ляпнув Бран. — Я не можу…

Здоровань ухопив його повід, щойно Бран подумав, чи не розвернути Танцюристку та не дременути геть.

— Можеш, паничу… і злізеш, якщо маєш хоч краплю розуму.

— Стіве, подивись на оті ремені, — вказала списом жінка. — Може, й справді він той… не може.

— Ремені, кажеш? — перепитав Стів і вийняв кинджала з піхов при боці. — З ременями якось упораємося.

— Ти якийсь каліка, чи що? — запитала коротунка.

Бран спалахнув.

— Я Брандон Старк, роду князів на Зимосічі! Відпустіть мою кобилу, бо всіх накажу скарати на горло!

Кощавий чолов’яга з сивою щетиною зареготав.

— Авжеж малий зі Старків! Тільки ті дурні Старки погрожуватимуть там, де хтось розумніший благатиме про милість.

— Відріж йому цюцюрку та запхай до рота, — порадила коротунка. — Тоді вже замовкне.

— В тебе, Галю, клепки в голові ще менше, аніж краси на пиці, — мовила висока жінка. — Малий нічого не вартий мертвим, але живим… хай покарають мене боги, якщо Манс не віддасть що завгодно, аби мати в заручниках родича Бенджена Старка!

— Хай вони того Манса карають, — вилаявся здоровань. — Ти зібралася туди назад, Ошо? Дурепа. Гадаєш, білоходам цікаво, які в тебе є заручники?

Він обернувся до Брана і полоснув по ремені на стегні. Шкіра розскочилася. Удар був швидкий, недбалий, але глибокий. Зиркнувши донизу, Бран побачив бліду шкіру там, де ніж розтяв його штани. А тоді почало кривавити. Він бачив, як розпливається червона пляма, дивно спокійний та легкодухий, наче перебував деінде; не відчував у нозі ані болю, ані бодай чогось. Здоровань аж забурчав з подиву.

Попередня
-= 170 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

Назар 12:47:23

Хто перекладав книгу?
БРАТЧИКИ Нічної варти?
Старки господарі ЗИМОСІЧІ?
Джон СНІГОВІЙ?
Що за жесть. І це тільки перші сторінки книги. Боюся навіть уявити що буде далі.


anonymous9982 05.09.2014

книга интересная, но почему отсутствует текст на страницах с 190 по 200? Фантазия читателя сама должна подсказать сюжет?


Додати коментар