Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гра престолів

— Ти? — Брона, здається, це звеселило.

— Нісенітниця, га? — Тиріон знову взявся насвистувати пісню.

— Я одружився з нею, — нарешті визнав він.

— Ланістер з Кастерлі-на-Скелі одружився з селянською дівкою, — мовив Брон. — Як це ти облагодив таку справу?

— Хе, кілька побрехеньок, п’ятдесят срібних монет і п’яний септон — ти б здивувався з моєї спритності. Я не смів привезти наречену додому, до Кастерлі-на-Скелі, тож поселив її у тій садибі, де чиншував її батько, і два тижні грався з нею у чоловіка та дружину. А тоді септон протверезів і покаявся моєму ясновельможному батькові.

Тиріона вразило, яким спустошеним він почувається від цих спогадів навіть через стільки років. А може, то він просто стомився у дорозі.

— Тут моєму шлюбові й кінець настав. — Він сів рівно і втупився у згасаюче багаття, блимаючи від його світла.

— Батько що, вигнав дівчину?

— Та не просто вигнав, — відповів Тиріон. — Спершу він примусив брата розповісти мені правду. Та дівчина, бач, була хвойда. Все облаштував Хайме. Дорога, засідка, розбійники — то все він. Гадав, що мені вже час пізнати жінку. Дав подвійну ціну за цнотливу, бо в мене ж мало бути вперше.

— Після зізнань Хайме вельможний князь Тайвин забажав затвердити науку так, щоб не вивітрилася. Він наказав привести мою дружину і віддати її своїй сторожі. Їй заплатили чесно — по срібняку за кожного чоловіка. Чи багато повій беруть таку ціну? А мене посадив у кутку казарми і примусив дивитися. Наприкінці срібла в неї у руці було стільки, що воно текло їй між пальців і котилося по підлозі…

Дим виймав йому очі. Тиріон прочистив горлянку і відвернувся геть від вогню, дивлячись у темряву.

— Князь Тайвин пустив мене до неї останнім, — мовив він тихо, — і дав золотого, щоб я їй заплатив, бо ж я — Ланістер, і тому вартий більшого, ніж інші.

Трохи згодом тишу знов порушив звук бруска по металу — Брон точив собі меча далі.

— Я вбив би того, хто зі мною так вчинив. Байдуже, у тринадцять, тридцять або три роки.

Тиріон повернувся до нього.

— Той день ще може настати. Пам’ятай, що я казав. Ланістери завжди платять борги.

Він позіхнув.

— Гадаю, можна спробувати поспати. Піднімеш, як нас захочуть убити.

Він загорнувся у шкуру сутінькота і закрив очі. Земля була кам’яниста і холодна, та через деякий час Тиріон Ланістер таки заснув. Йому наснилася небесна келія. Цього разу він був не бранцем, а наглядачем — здоровилом з пасом у руці. Він лупцював і гнав до прірви власного батька…

— Тиріоне, — Брон кликав тихо, але дуже рішуче.

Тиріон прокинувся за одну мить. Багаття вигоріло до вугілля, а навколо скрадалися тіні. Брон звівся на коліно з мечем у одній руці й ножем у іншій. Але Тиріон простяг руку, немов кажучи: стій, не рухайся.

— Підходьте до вогню, бо ніч холодна, — покликав він до тіней. — Погано, що вина для гостей нема, та пригощайтеся хоча б нашою кізкою.

Рух у темряві припинився. Тиріон побачив блиск місяця на металі.

— Наші гори, — відповів низький, жорсткий і недружній голос з-поміж дерев, — наша коза.

— То пригощайтеся вашою кізкою, — погодився Тиріон. — Хто ви є?

— Коли стрінеш своїх богів, — відповів інший голос, — кажи, що тебе прислав Гунтор, син Гурна, з Кам’яних Гав.

Гілка тріснула в нього під ногою, коли він ступав до світла. То був худий чоловік у рогатому шоломі, з довгим ножем у руці.

— І Шагга, син Дольфа, — додав перший голос, низький і страшний. Зліва від них ворухнувся і встав камінь. Насправді то виявився дебелий і неквапливий чолов’яга, вдягнений у самі шкури, з києм у одній руці та сокирою у іншій. Він гупнув однією зброєю об іншу, підходячи ближче.

Інші голоси назвали інші імена. Кон, Торек, Джагот… ще якісь, забуті Тиріоном у ту саму мить, коли він їх почув. Усього принаймні з десяток. Деякі з людей мали мечі й ножі, інші в руках тримали вила, коси та дерев’яні списи. Він почекав, поки імена закінчаться, а тоді назвав своє.

— Я — Тиріон, син Тайвина, з роду Ланістерів, Левів на Скелі. Ми радо заплатимо вам за козу, яку з’їли.

— А що в тебе є, Тиріоне, сину Тайвина? — запитав той, який назвав себе Гунтором і скидався на ватажка.

— В мене у гаманці є срібло, — відповів Тиріон. — Та кольчуга, що на мені, для мене завелика, але Кону стане якраз. Моя ж бойова сокира краще пасуватиме до могутньої руки Шагги, аніж отой дроворубський реманент, що у ній зараз.

— То ти хочеш платити нам нашим власним добром? — глузливо спитав Кон, змірявши зріст Тиріона очима. — Це такий звичай в півпанів-коротунів?

— Кон каже правду, — додав Гунтор. — Твоє срібло — наше. Твої коні — наші. Твоя кольчуга і сокира, той ніж у тебе при боці — все наше. Вам двом нема чого віддати, хіба що життя. Як ти хочеш померти, Тиріоне, сину Тайвина?

Попередня
-= 194 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

Назар 12:47:23

Хто перекладав книгу?
БРАТЧИКИ Нічної варти?
Старки господарі ЗИМОСІЧІ?
Джон СНІГОВІЙ?
Що за жесть. І це тільки перші сторінки книги. Боюся навіть уявити що буде далі.


anonymous9982 05.09.2014

книга интересная, но почему отсутствует текст на страницах с 190 по 200? Фантазия читателя сама должна подсказать сюжет?


Додати коментар