Слава ЗСУ!

Старшина Варти прибула великим почтом: маестер Аемон спирався на Клідаса, пан Алісер дивився вовком, князь-воєвода Мормонт виглядав пишно та урочисто у чорному вовняному жупані з застібками на зразок посрібнених ведмежих лап. За ними йшли очільники трьох братств Варти: червонопикий Бовен Марш, великий шафар; перший будівничий Отел Ярвик; пан Яремія Рикер, що очолював розвідників за відсутності Бенджена Старка.

Мормонт став перед вівтарем, виграючи веселкою на великій лисій голові.

— Ви прибули до нас розбійниками, — почав він, — лісокрадами, гвалтівниками, боржниками, горлорізами та крадіями. Ви з’явилися в нас малими дітьми. Вас привезли усіма покинутих, у кайданах, без друзів та честі. Одні з вас прийшли багатими, інші — бідними. Деякі з вас носять прізвища шляхетних домів. Інші мають байстрюцькі прізвища, або й взагалі ніяких. Все це не має значення. То ваше минуле. На Стіні ми усі — один дім.

— На заході сонця, перед лицем ночі, ви прокажете обітниці та зробитеся присяжними братчиками Нічної Варти. Ваші злочини будуть назавжди забуті, ваші борги — прощені. Але й ви самі повинні забути про минулі клятви вірності, припинити колишні чвари, залишити в минулому як усіх, хто завдав вам образи, так і усіх, кого ви любили. Тут ви починаєте усе спочатку.

— Воїн Нічної Варти живе заради служби державі. Не заради короля чи князя, не заради честі одного дому чи іншого, не задля золота, слави або кохання жінки. Але заради держави і всіх людей, які в ній живуть. Воїн Нічної Варти ніколи не візьме дружини, не стане батьком синів. Ми одружені тільки з обов’язком. Ми кохаємо тільки честь. І ви — єдині сини, яких ми колись знатимемо.

— Ви вивчили слова обітниці. Добре подумайте, перш ніж проказати їх. Вдягнувши чорне, ви не матимете дороги назад. Кара за втечу з Варти одна — смерть.

Старий Ведмідь зупинився на хвильку, тоді додав:

— Чи є серед вас такі, що бажають залишити наше товариство? Якщо є, зробіть це зараз, і ніхто не подумає про вас погано.

Ніхто не ворухнувся.

— То й добре, — зазначив пан Мормонт. — Ви можете прийняти обітниці тут, на заході сонця, перед септоном Келадаром та очільником вашого братства. Чи тримається хтось із вас старих богів?

Джон підвівся.

— Я, пане воєводо.

— Гадаю, ти захочеш проказати обітницю перед серце-деревом, як робив твій дядько, — мовив Мормонт.

— Саме так, пане, — відповів Джон. Боги септу нічого не означали для нього, бо в жилах Старків текла кров першолюдей.

Він почув, як Грен зашепотів:

— Тут немає божегаю. Чи є? Ніколи не бачив тут божегаю.

— Ти й стада зубрів не побачиш, поки вони не втопчуть тебе у сніг, — прошепотів йому Пип.

— Побачу, — наполіг Грен. — Я їх дуже здалеку побачу.

Мормонт сам підтвердив сумніви Грена.

— Замок Чорний не потребує божегаю. За Стіною починається страхолюдна пуща, яка стояла там від Віку Світанку безліч століть до того, як андали принесли Сімох через вузьке море. За кілька верств звідси росте гайок оберіг-дерев, де ти зможеш знайти своїх богів.

— Пане воєводо. — Голос застав Джона зненацька. На ноги звівся Семвел Тарлі. Товстун витирав спітнілі долоні об сорочку. — Можна… можна і мені теж? Ну, проказати обітницю перед серце-деревом?

— Хіба дім Тарлі тримається старої віри? — запитав Мормонт.

— Ні, пане мій, — наполохано пропищав Сем. Джон знав, що старшина Варти лякала його, а надто Старий Ведмідь. — Мені дали ім’я у світлі Седмиці, в септі Рогошпиля, як моєму батькові, його батькові та усім Тарлі за тисячу років.

— Навіщо ж ти зраджуєш богів свого батька та свого дому? — здивувався пан Яремія Рикер.

— Мій новий дім — Нічна Варта, — відказав Сем. — Седмиця ніколи не відповідала на мої молитви. Може, старі боги їх почують.

— Як хочеш, хлопче, — вирішив Мормонт, і Сем сів на місце, як і Джон. — Ми розподілили кожного з вас до братства згідно наших потреб і ваших здібностей та вмінь.

Бовен Марш ступив уперед і передав йому грамоту. Князь-воєвода розгорнув сувій і почав читати.

— Гальдер, до будівничих.

Гальдер сухо кивнув на знак згоди.

— Грен, до розвідників. Альбет, до будівничих. Пипар, до розвідників.

Пип зиркнув на Джона і поворушив вухами.

— Семвел, до шафарів.

Сем полегшено видихнув і зім’як, витираючи лоба клаптем шовку.

— Матар, до розвідників. Дареон, до шафарів. Тодер, до розвідників. Джон, до шафарів.

Шафарів?! Якусь мить Джон не міг повірити своїм вухам. Мабуть, Мормонт щось не те прочитав. Він почав був підводитися, щоб вказати на помилку… але побачив, як на нього дивиться пан Алісер, виблискуючи очима, наче двома скалками обсидіану, і все зрозумів.