Слава ЗСУ!

Семвел Тарлі купчився за деревами, ховаючись коло коней. Кругле товсте обличчя мало колір скислого молока. Поки що він не бігав у кущі блювати, але ж і мерців як слід іще не бачив.

— Не можу дивитися, — шепотів він у відчаї.

— Але повинен, — наполягав Джон тихо, аби не чув хтось інший. — Маестер Аемон послав тебе з нами як свої очі, хіба ні? Яка користь з очей, коли вони заплющені?

— Так, але ж… я такий боягуз, Джоне.

Джон поклав руку на Семове плече.

— З нами десяток розвідників, ще й собаки, ба навіть Привид. Ніхто тебе не чіпатиме, Семе. Піди та подивись. Вперше — воно найважче.

Сем тремтливо кивнув. Було добре видно, як він намагається зібрати докупи рештки хоробрості. Семові очі широко розкрилися, але Джон тримав його за плече, щоб він їх не відвертав.

— Пане Яреміє, — буркнув Старий Ведмідь. — Виїжджаючи зі Стіни, Бен Старк мав з собою шістьох людей. Де решта?

Пан Яремія хитнув головою.

— Якби ж я знав.

Мормонта, вочевидь, така відповідь не вдовольнила.

— Двох наших братів замордували мало не на виду Стіни, а ваші розвідники нічого не чули і не бачили. До чого докотилася Нічна Варта? Ми ще хоч прочісуємо ці ліси?

— Так, пане воєводо, але ж…

— Ми ще висилаємо кінні роз’їзди?

— Так, але…

— Цей братчик мав при собі мисливського рога, — вказав Мормонт на Отора. — Чи маю я припустити, що він вмер, не засурмивши в нього? Або ваші розвідники оглухли так само, як осліпли?

Пан Яремія відповів різко, скривившись від гніву.

— Ніхто не сурмив, пане воєводо, або мої розвідники напевне почули б. Я не маю досить людей, аби висилати стільки роз’їздів, як бажав би… а відколи зник Бенджен, ми тримаємося ближче до Стіни, ніж зазвичай, за вашим власним наказом.

Старий Ведмідь забурчав, не надто втішений.

— Так-так. Гаразд. Нехай. — І нетерпляче махнув рукою. — Розкажіть хоча б, як вони померли.

Присівши коло покійника, якого він назвав Яфером Буйцвітом, пан Яремія вхопив його голову за чуприну і потяг. Пасма волосся, крихкого, мов солома, залишилися в нього між пальців. Лицар вилаявся і пхнув мерця у обличчя основою долоні. В шиї трупа збоку відкрився, наче рот, великий розріз, вкритий засохлою кров’ю. Лише кілька блідих жил досі з’єднували голову з шиєю.

— Це зроблено сокирою.

— Еге ж, — пробурмотів Дивен, старий лісник. — Отією самою, що її Отор носив, мосьпане.

Джон відчував, як з живота до рота підступає сніданок, але стиснув зуби і примусив себе глянути на друге тіло. Отор був здоровезний неоковирний чолов’яга, з якого вийшов здоровезний неоковирний мрець. Жодної сокири навколо не було видно. Джон згадав Отора: саме він ревів сороміцької пісні, коли загін розвідників вирушав у дорогу. Ну що ж, він своє відспівав. Плоть його побіліла, наче молоко, не рахуючи рук — руки стали чорні, як у Яфера. Потріскані квітки засохлої крові прикрашали смертельні рани, що густо вкривали груди, живіт, горло… геть усе тіло. Але очі залишилися розплющеними. Вони витріщалися у небо — сині, мов сафіри.

Пан Яремія випростався.

— Дичаки теж мають сокири.

Мормонт продовжив за нього.

— То ви гадаєте, винуваті люди Манса-Розбишаки? Так близько від Стіни?

— Хто ж іще, пане воєводо?

Джон міг би йому відповісти. Він знав, і всі знали, але ніхто б не сказав уголос. «Інші — то лише оповідка. Казочка, якою лякають дітей. Якщо вони й були на світі, то згинули вісім тисяч років тому.» Від самої думки про них він відчув себе дурником. Адже тепер він дорослий чоловік, чорний братчик Нічної варти, а не той хлопчак, що колись сидів біля ніг Старої Мамки з Браном, Роббом та Ар’єю.

Але воєвода Мормонт пирхнув у відповідь.

— Якби на Бена Старка напали дичаки за кілька годин шляху від замку Чорного, то він би повернувся по підмогу, вистежив убивць хоч до сьомого пекла і привіз би мені їхні голови.

— Якщо він сам ще живий, — заперечив пан Яремія.

Навіть зараз від цих слів було боляче. Адже минуло стільки часу… Яка дурниця — досі чіплятися за надію, що Бен Старк живий. Але хто-хто, а Джон Сніговій умів стояти на своєму до останнього.

— Скоро вже півроку, як Бенджена з нами немає, пане воєводо, — вів далі пан Яремія. — Цей ліс не має кінця. Дичаки могли натрапити на нього де завгодно. Б’юся об заклад, що ці двоє — останні вцілілі з його загону. Вони вертали назад, але ворог заскочив їх перед самою Стіною. Трупи ще свіжі, ще й доби немає, як вони померли…

— Ні, — писнув Семвел Тарлі зі свого місця.

Джон здригнувся. От чого він не чекав почути, то це Семове перелякане пищання. Товстуна лякала старшина Варти, а пан Яремія не відзначався терплячістю.