Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гра престолів

Мертвий Отор врізався у нього, збиваючи з ніг.

Перекинутий стіл втрапив Джонові між лопаток і вибив з нього усе повітря. Меч, де ж меч? Він загубив того клятого меча! Коли Джон розтулив губи, щоб закричати, упир запхав чорні мертві пальці просто йому в рота. Задихаючись, він спробував відштовхнути ворога, але мертв’як був заважкий. Рука, холодна, мов лід, сунулася у горлянку, душила і давила. Обличчя упиря наблизилося до його власного, заповнюючи собою все. Очі його вкривала блискуча блакитна паморозь. Джон уп’явся нігтями в холодну плоть і став хвицяти упиреві по ногах. Намагався кусати, бити кулаками, намагався хоча б дихати…

Зненацька вага упиря кудись зникла, пальці вирвалися з рота. Джон спромігся тільки перекотитися і виблювати, трусячись усім тілом.

Привид напав знову. Джон побачив, як він занурює писка у черево упиря, хапає і рве мертве м’ясо. Він дивився й дивився, наполовину непритомний, аж тоді через довгу мить згадав, що треба пошукати меча…

…і побачив у дверях воєводу Мормонта, неодягненого та заспаного, з масляною світильнею в руці. Покручена рука без пальців звивалася на підлозі й повзла до нього.

Джон спробував крикнути, але голос кудись зник. Зіп’явшись на ноги, він хвицьнув руку ногою подалі від себе і вихопив світильню з пальців Старого Ведмедя. Полум’я заблимало і трохи не згасло.

— Гори! — каркнув крук. — Гори, гори, гори!

Джон крутнувся, побачив запони, які сам зірвав з вікна, і жбурнув світильню обома руками. Метал зім’явся, скло розбилося, олія бризкнула навколо, і запони ухнули полум’ям догори. Жар від них на обличчі був солодший за будь-який поцілунок, що його Джон знав у житті.

— Привиде! — заволав він.

Лютововк вирвався і підбіг до хазяїна. Тим часом упир намагався підвестися; з темної рани у череві звисали чорні змії тельбухів. Джон пхнув руку в полум’я, схопив палаючі запони й жбурнув їх на мертв’яка. «Хай горить», молився він, дивлячись, як тканина огортає упиря, «боги, прошу вас, благаю, хай лишень горить.»

Бран VI

Карстарки прийшли холодного вітристого ранку, привівши з замку Карголд три сотні кінноти і майже дві тисячі піхоти. Сталеві вістря списів блищали у блідому сонячному світлі, поки валка наближалася. Попереду їхав довбиш, поволі вибиваючи гучний похідний лад на полковому тулумбасі, більшому за нього самого: «бу-ум, бу-ум, бу-ум».

Бран спостерігав їхнє наближення з брамної башти на зовнішній стіні крізь спижевий далекозір маестра Лювина, сидячи на плечах в Ходора. Військо очолював сам князь Карстарк, а поруч їхали його сини Гаріон, Едард і Торген під чорними, як ніч, корогвами з білим променястим сонцем їхнього дому. Стара Мамка казала, що в їхніх жилах вже кількасот років тече кров Старків, та Бранові вони зовсім не скидалися на родичів. То були завзяті й люті здоровані, з рясними бородами на обличчях і волоссям, вільно розпущеним нижче плечей. Вони мали на собі накидки зі шкур ведмедів, тюленів та вовків.

Бран знав, що вони останні. Решта панства вже прибула разом з корогвами. Бран був би щасливий виїхати до них, побачити переповнений по вінця зимівник, гамірний натовп щоранку на базарній площі, пошматовані копитами та колесами вулиці. Але Робб заборонив йому залишати замок.

— Нам нема кого до тебе приставити за охорону, — пояснив брат.

— Я можу взяти Літо, — сперечався Бран.

— Не корч із себе малу вперту дитину, — хмурнів Робб. — Ти сам мусиш усе розуміти. Якісь два дні тому вояк пана Болтона пхнув ножем когось із Кервинового війська в «Димному поліні». Якщо я піддам небезпеці твоє життя, наша вельможна мати шкуру з мене здере собі на комір.

Він казав це голосом Робба-князя, і Бран знав, що сперечатися марно.

Він розумів, що причиною було те, що сталося у вовчій пущі. Від спогадів йому досі погано спалося. Нездатний захистити себе, безпорадний, як дитина, не кращий за Рікона… ба навіть гірший, бо Рікон принаймні хвицяв би їх ногами. Який сором! Адже він усього на кілька років молодший за Робба; якщо брат вже мало не дорослий чоловік, то й він теж. А дорослий повинен мати змогу захистити себе.

Рік тому, поки не сталося лихо, він би вибрався до городця, навіть якби довелося лізти через стіни замку. В ті дні він умів збігати сходами, залазити на конячку та злазити з неї самотужки, дерев’яним мечем затовкти принца Томена у грязюку. А зараз він міг тільки спостерігати крізь трубу зі скельцями маестра Лювина. Маестер розповів йому, чиї були всі прапори: закольчужений кулак Гловерів, срібний на криваво-червоному; чорний ведмідь пані Мормонт; моторошний оббілований чоловік над Рузом Болтоном з Жахокрому; лось-бик Роголісів; бойова сокира Кервинів; три вартові дерева Толгартів; і нарешті, грізний знак дому Умбер — розлючений велетень у розірваних кайданах.

Попередня
-= 240 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

Назар 12:47:23

Хто перекладав книгу?
БРАТЧИКИ Нічної варти?
Старки господарі ЗИМОСІЧІ?
Джон СНІГОВІЙ?
Що за жесть. І це тільки перші сторінки книги. Боюся навіть уявити що буде далі.


anonymous9982 05.09.2014

книга интересная, но почему отсутствует текст на страницах с 190 по 200? Фантазия читателя сама должна подсказать сюжет?


Додати коментар