Слава ЗСУ!

— Я все знаю, — відповів він збентежено. — То ви… відсилаєте мене до Зимосічі?

Кетлін зітхнула.

— А слід було б. Ти не мав би звідти виступати. Але зараз я вже не посмію. Ти зайшов надто далеко. Одного дня ці пани дивитимуться на тебе як на свого законного повелителя. Якщо я відправлю тебе геть, наче дитину до ліжка без вечері, вони це запам’ятають і кепкуватимуть з тебе за кухлем пива. Настане день, коли ти потребуватимеш їхньої поваги, ба навіть остраху. А сміх — отрута для остраху. Я не вчиню так із тобою, хай як боюся за твоє життя.

— Дякую вам, матінко, — мовив він. За ввічливою подякою проступало явне полегшення.

Вона потягнулася через стіл і торкнулася його волосся.

— Ти мій першачок, Роббе. З одного погляду на тебе я пригадую той день, коли ти, весь червоний, з вереском з’явився на світ.

Він підвівся, збентежений її дотиком, і пройшов до вогню. Сірий Вітер потерся йому об ногу.

— Ви знаєте… про пана батька?

— Так.

Повідомлення про наглу смерть Роберта і падіння Неда нажахали Кетлін так, що й не сказати, але синові вона не хотіла показувати страху.

— Князь Мандерлі розповів мені, коли я зійшла на берег у Білій Гавані. Ти маєш якісь звістки про сестер?

— Був лист, — відповів Робб, чухаючи лютововка під щелепою. — Вам теж надіслали, але він прибув до Зимосічі разом із моїм.

Він пішов до столу, поворушив мапи та папери, і повернувся з пом’ятим пергаменом.

— Ось це вона написала мені. А вашого привезти я навіть і не подумав.

Щось у голосі Робба занепокоїло її. Вона розгладила листа і стала читати. Занепокоєння поступилося місцем недовірі, тоді гніву, і нарешті жаху.

— Це лист від Серсеї, а не від твоєї сестри, — мовила вона, дочитавши. — Справжнє послання міститься у тому, чого Санса не каже. Про те, як гарно та гречно до неї ставляться Ланістери… Я впізнаю загрозу, навіть коли її ласкаво шепочуть на вушко. Санса — заручниця, і вони не збираються її відпускати.

— Про Ар’ю ані слова, — зазначив Робб, сумно похнюпившись.

— Саме так. — Кетлін не хотіла думати, що це означає. Тільки не тут і не зараз.

— Я сподівався… якби ж ви ще тримали Біса, обмінятися заручниками…

Він схопив Сансиного листа і зім’яв його у кулаку. Вона зрозуміла, що він знущається над листом вже не вперше.

— Чи є звістки з Соколиного Гнізда? Я написав тітці Лізі, прохав про допомогу. Ви не знаєте, чи скликала вона корогви князя Арина? Чи стануть на наш бік лицарі Долини?

— Тільки один, — відповіла Кетлін. — Найкращий з них — мій дядько… але ж Брінден Чорноструг — з роду Таллі. Проте сестра моя не зрушить з місця і не ступить кроку за свою Криваву Браму.

Робб тяжко сприйняв цю звістку.

— Матінко, що нам робити? Я привів сюди військо, вісімнадцять тисяч вояків, але я… Я не знаю…

Він дивився на неї, виблискуючи очима. Гордий молодий князь кудись зник, на його місці знову сидів хлопчик п’ятнадцяти років, який шукав відповіді на свої питання в матері.

Так не годиться.

— Чого ти боїшся, Роббе? — запитала вона м’яко.

— Я… — Він відвернув голову, аби сховати першу сльозу. — Якщо ми рушимо… навіть переможемо… Ланістери тримають Сансу і пана батька. Їх вб’ють, хіба ні?

— Вони хочуть, щоб ми так думали.

— Тобто брешуть?

— Я не знаю, Роббе. Напевне я знаю тільки те, що ти не маєш вибору. Якщо ти прибудеш до Король-Берега з клятвою вірності, поїхати звідти тобі не дозволять. Якщо ти підібгаєш хвоста і відступиш до Зимосічі, твоє панство втратить всяку повагу до тебе, а деякі можуть і до Ланістерів перебігти. Тоді королева геть знахабніє і чинитиме з полоняниками так, як забажає. Наша найпевніша надія, та й взагалі єдина справжня надія — це розбити їх на полі битви. Якщо тобі трапиться полонити князя Тайвина або Крулеріза, тоді обмін стане можливим. Але навіть не це головне. Нед і твої сестри будуть у безпеці, тільки поки ти маєш силу, якої боїться ворог. Серсеї вистачить розуму, аби утримувати їх живими для укладення миру, якщо війна обернеться не на її користь.

— А якщо війна обернеться на її користь? — запитав Робб. — Супроти нас?

Кетлін взяла його за руку.

— Я не пом’якшуватиму правди заради тебе, Роббе. Якщо ти програєш, ніякої надії не лишиться. Люди кажуть, у серці Кастерлі-на-Скелі немає нічого, крім каменю. Згадай долю дітей Раегара.

Вона побачила у його юних очах острах, але водночас і силу.

— Тоді я не програю, — твердо пообіцяв він.

— Розкажи, що ти знаєш про війну в річковому краю, — попрохала вона. Мала-бо зрозуміти, чи справді він готовий.