Слава ЗСУ!

— Поки що непогано. Пан Едмур розкидав невеличкі загони уздовж своїх кордонів, аби протистояти нашим набігам, і ми з твоїм вельможним батьком знищуємо їх поодинці, не даючи з’єднатися.

— Твій брат вкрив себе славою, — мовив батько. — Він вщент розбив панів Ванса та Дударя коло Золотого Зубу і зустрів об’єднане військо Таллі під стінами Водоплину. Панство Тризуба розігнане, пан Едмур потрапив у полон разом з багатьма лицарями та значковими панами. Князь Чорноліс відвів небагатьох уцілілих до Водоплину, і Хайме тримає їх там у облозі. Решта розбіглася по своїх дідицтвах.

— Ми з твоїм батьком переслідуємо кожного по черзі, — пояснив пан Кеван. — Без князя Чорноліса замок Крукоберіг здався негайно, а пані Вент віддала нам Гаренгол, бо не мала людей його захищати. Пан Грегор спалив усе хазяйство Дударів та Бракенів…

— Тобто опір зламано? — запитав Тиріон.

— Не зовсім, — відповів пан Кеван. — Малістери ще сидять у Морестражі, а Вальдер Фрей збирає затяжців у Близнюках.

— Але то байдуже, — продовжив князь Тайвин. — Фрей виходить у поле тільки тоді, як почує в повітрі запах перемоги, а зараз тут смердить лише руїною. Язонові ж Малістеру бракує сил битися самому. Щойно Хайме візьме Водоплин, обоє швидко схилять коліна. Якщо тільки Старки та Арини не рушать проти нас, ця війна, вважай, уже скінчена.

— Про Аринів я б на вашому місці не турбувався, — мовив Тиріон. — А от Старки — то геть інша справа. Князь Едард, він…

— …наш заручник, — перебив батько. — Неможливо очолювати військо, гниючи у підвалі Червоного Дитинця.

— Неможливо, — погодився пан Кеван, — але його син скликав корогви та стоїть у Калин-Копі з міцним військом.

— Меч не буває міцним, доки його не загартували, — мовив князь Тайвин. — Молодший Старк іще дитина. Ясна річ, йому до смаку, як сурмлять роги та ляпають за вітром прапори, але чи витримає його шлунок, коли скуштує звичної на війні кривавої різанини? Маю сумнів.

«Як цікаво стало жити, поки мене не було», подумав Тиріон.

— І що ж робить наш безстрашний монарх, поки чиниться кривава різанина? — поцікавився він. — Як це моя чарівна сестричка виявила аж таку переконливість, що схилила Роберта ув’язнити його найдорожчого друга Неда?

— Роберт Баратеон помер, — відповів батько. — У Король-Березі править твій небіж.

Ця звістка таки заскочила Тиріона зненацька.

— Тобто моя сестра. — Він ковтнув іще пива. Овва… держава, у якій замість свого чоловіка править Серсея, приречена до значних змін.

— Якщо ти хочеш принести користь, можу поставити тебе на чолі якогось загону, — мовив батько. — Марк Дудар та Карил Ванс чинять свавілля по наших тилах, плюндрують наші власні землі за Червонозубом.

Тиріон поцокав язиком.

— Яке нахабство з їхнього боку — чинити нам опір. Зазвичай я був би радий покарати їх за нечемність, пане батьку, та зараз маю інші справи.

— Он як? — Князь Тайвин, вочевидь, не вважав ті справи важливими, бо вів далі. — Тоді в нас є для тебе двійко набридлих мені посіпак Неда Старка, які ріжуть наших хуражирів. Такий собі Берік Дондаріон — молодий князьок з повною макітрою лицарських дурниць. І з ним іще отой пришелепкуватий жрець, який полюбляє підпалювати мечі. Як гадаєш, ти в змозі хутко проїхатися околицями та дати ради тим двом? Тільки щоб не споганити діла.

Тиріон витер рота долонею і посміхнувся.

— Пане батьку, мені аж потепліло на серці: ви ж бо задля мене готові розщедритися на… скількох, двадцятьох вояків? Півсотні? Ви упевнені, що не пошкодуєте про своє нечуване марнотратство? Та нехай, не треба. Як натраплю на Тороса і князя Беріка, накажу їх гарненько відшмагати.

Він зліз з крісла і пошкандибав до мисника, де, оточений садовиною, лежав круг білого сиру з синіми жилками.

— Але найперше я маю виконати кілька власних обіцянок, — мовив він, відшматувавши собі добрячого кусня. — Мені знадобляться три тисячі шоломів, стільки ж кольчуг чи бехтерців, а ще мечі, списи, сталеві гостряки до них, булави, бойові сокири, латні рукавиці, ринграфи, поножі, нагрудники, вози для того добра…

Двері позаду них розчахнулися з таким грюкотом, що Тиріон трохи сир не впустив. Пан Кеван скочив на ноги та вилаявся, коли сотник сторожі у збитому набік шоломі з левом пролетів крізь кімнату, вдарився об комин і впав у холодний попіл. Тим часом Шагга зламав його меча через коліно завтовшки зі стовбур дерева, кинув на землю уламки і пропхався до зали. Попереду нього рухався його сморід, гірший за перезрілий сир; в замкненому просторі він вражав трохи не на смерть.

— Гей ти, червоненький, — прогарчав він, — ще раз оголиш меча на Шаггу, сина Дольфа — я відріжу тобі паростка і засмажу на вогні.