Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гра престолів

— Я сподівався почути щось про мого батька.

— Ба-атька, — перекривив його старий крук, гуляючи Мормонтовими плечима і хитаючи головою. — Ба-атька.

Князь-воєвода потягся, аби прищипнути крукові дзьоба, але той скочив йому на голову, заплескав крилами і полетів на світло до вікна через кімнату.

— Клопіт і галас, — пробурчав Мормонт, — ото і весь зиск від них, круків. Чого я панькаюся з тим обридлим птахом?.. якби новини були про князя Едарда, гадаєш, я б не послав по тебе? Ти хоч і байстрюк, а все ж його рідна кров. Та лист був про пана Барістана Селмі. Схоже, його усунули з Королегвардії, вільне місце віддали тому чорному собаці Клеганові, а Селмі тепер розшукують за зраду. Ті дурні послали кількох стражників схопити його, а він убив двох і втік.

Мормонт пирхнув, ясно виказуючи свою думку про тих, хто посилає золотокирейників по такого уславленого воїна, як Барістан Зухвалий.

— У нас тут білі тіні блукають лісами, невпокоєні мертв’яки прокрадаються до наших домівок, а на Залізному Троні сидить хлопчак, — з відразою мовив він.

Крук пронизливо зареготав: «Хлопчак, хлопчак».

Джон пригадав, що пан Барістан був головною надією Старого Ведмедя, і якщо його вже немає, то хто взагалі зверне увагу на лист Мормонта? Він стиснув долоню у кулака. Біль пронизав обпечені пальці.

— А що мої сестри?

— У листі не було нічого ані про князя Едарда, ані про дівчат. — Мормонт роздратовано здвигнув плечима. — Може, вони так і не отримали мого листа. Аемон надіслав два списки, з найкращими птахами, та хтозна? Вірогідніше, Пицель не зізволив відповісти. Таке трапляється не вперше і не востаннє. Боюся, нас там у Король-Березі мають за ніщо, за порожнє місце. Нам кажуть лише те, що самі дозволяють нам знати, а це не надто багато.

«А ви кажете тільки те, що дозволяєте знати мені, а це навіть менше», — з відразою подумав Джон. Його брат Робб скликав корогви і вирушив на південь воювати, а до нього про те не дійшло б жодного слова… якби не Семвел Тарлі, що прочитав листа маестрові Аемону і таємно прошепотів його зміст Джону тієї ж ночі, весь час повторюючи, що він не повинен цього робити. Без сумніву, на їхню думку війна його брата не мала його обходити. Але ж всередині усе кипіло так, що й не сказати. Робб ішов у бій, а він — ні. Скільки б Джон не казав собі, що зараз його місце тут, на Стіні, з новими братами, а все одно почувався боягузом.

— Зерна, — вимагав крук. — Зерна, зерна.

— Та помовч! — гримнув на нього Старий Ведмідь. — Сніговію, що каже маестер Аемон? Коли ти зможеш діяти отією своєю рукою?

— Вже скоро, — відповів Джон.

— Добре. — На стіл між ними пан Мормонт виклав довгого меча у чорних металевих піхвах, охоплених срібними смугами. — Ось. Буде чим тримати це.

Крук злетів униз на стіл, почалапав до меча, нахиляючи голову з цікавості. Джон вагався. Він геть не розумів, що це має означати.

— Пане воєводо?

— Вогонь поплавив срібло на маківці, спалив перехрестя і руків’я. Та що казати, суха шкіра і старе дерево. Щодо леза… потрібне полум’я у сто разів пекучіше, аби зашкодити такому лезові.

Мормонт посунув піхви через грубі дубові дошки столу.

— Решту я наказав переробити наново. Бери.

— Бер-р-ри, — повторив крук, чистячи пір’я, — бер-ри, бер-ри.

Джон незграбно підняв меча однією рукою. Лівою, бо перебинтована права ще занадто боліла і погано слухалася. Обережно вийнявши меча з піхов, він підняв його до рівня очей.

Маківка зроблена була з блідого каменю, налитого свинцем, щоб урівноважити довге лезо. За подобою то була вишкірена вовча голова, де за очі правили друзки гранату. Руків’я обтягнули новою шкірою, м’якою та чорною, ще не заплямованою ані потом, ані кров’ю. Сам клинок був на добрих пів-стопи довший, аніж звик Джон, загострений і для уколу, і для рубання, з трьома глибокими жолобками у металі. Батьків Лід був справжній обіручний меч, а цей — півторак, або як про такі іноді казали, «байстрюк». Але натомість вовчий меч здавався значно легшим, ніж ті клинки, які він тримав у руках раніше. Коли Джон покрутив його на всі боки, то побачив брижі у темній сталі — там, де метал нагортали рясицями сам на себе знову і знову.

— Це ж валірійський булат, пане воєводо, — мовив він зачудовано. Батько часто давав йому потримати Лід, тож він добре знав і вигляд, і дотик.

— Саме так, — відповів Старий Ведмідь. — Це був меч мого батька, а раніше — його батька. Мормонти носили його п’ять століть. Свого часу його носив я, а тоді передав синові, коли вирішив вдягти чорне.

«Він віддає мені меч свого сина». Джон ледве міг повірити. Клинок був урівноважений з надзвичайною майстерністю. Гострі краї тьмяно виблискували, цілуючи світло.

Попередня
-= 276 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

Назар 12:47:23

Хто перекладав книгу?
БРАТЧИКИ Нічної варти?
Старки господарі ЗИМОСІЧІ?
Джон СНІГОВІЙ?
Що за жесть. І це тільки перші сторінки книги. Боюся навіть уявити що буде далі.


anonymous9982 05.09.2014

книга интересная, но почему отсутствует текст на страницах с 190 по 200? Фантазия читателя сама должна подсказать сюжет?


Додати коментар