Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Зброєносець. — Робб здвигнув плечима. — Гаразд, то не клопіт, аби він…
— Також твоя сестра Ар’я, в разі безпечного до нас повернення, має вийти заміж за Елмара, наймолодшого сина князя Фрея, щойно вони двоє досягнуть належного віку.
Робб збентежився.
— Ар’ї це анітрохи не сподобається.
— А ти маєш одружитися з однією з його дочок, щойно скінчиться війна, — закінчила Кетлін. — Його вельможність ласкаво погодився, аби ти вибрав ту, яку сам уподобаєш. Декількох він вважає цілком гожими.
Робб навіть оком не зморгнув, що робило йому честь.
— Зрозуміло.
— То ти згодний?
— Хіба я можу відмовитися?
— Ні, якщо хочеш перейти річку.
Робб на хвильку завагався, а тоді проказав повільно та урочисто:
— Даю свою згоду на вказані умови.
Ніколи він ще не здавався матері таким дорослим, як цієї миті. Гратися мечами вміють і хлопчаки, але тільки справжній князь може укласти шлюбний союз, усвідомлюючи всі його наслідки.
Перехід розпочався надвечір, коли рогатий серп місяця вже хилитався у водах річки. Кінна вервечка по двоє звивалася крізь браму східної башти, мов велика сталева змія, проповзала двором, потім крізь внутрішню цитадель і через міст, а тоді знову виникала з другого замку на західному березі.
Кетлін їхала на чолі змії разом із сином, своїм дядьком паном Брінденом та паном Стевроном Фреєм. Слідом рухалося дев’ять десятих їхнього кінного війська: лицарі, латники, охочекомонні, кінні стрільці. Аби перейти усім, знадобилося кілька годин. Опісля Кетлін довго згадувала цокання безлічі копит на підйомному мості, вид князя Фрея, що спостерігав за переходом зі своїх ношів, блиск очей у бійницях на стелі середньої Річкової Вежі.
Більша частина північного війська — списники, лучники, різноманітна піхота — залишилася на східному березі під проводом Руза Болтона. Робб наказав йому рушити на південь і стати до бою з величезним військом самого князя Тайвина Ланістера, яке йшло назустріч, на північ.
На щастя чи на горе, але її син кинув кості.
Джон VIII
— Тобі не зле, Сніговію? — запитав пан Мормонт похмуро.
— Зле, — прокаркав його крук, — зле.
— Не зле, пане, — збрехав Джон… надто голосно, наче так мало здаватися правдивіше. — А вам?
Мормонт скривив губи.
— Мене прагнув убити живий мертв’як, та й усього. Чого мені має бути зле?
Князь-воєвода почухав підборіддя. Він мусив відрізати рясну бороду, обпалену вогнем, і тепер з бляклою стернею на обличчі виглядав старим, втомленим і неоковирним.
— Ти якийсь непевний. Як твоя рука?
— Одужує. — Джон зігнув-розігнув перев'язані пальці, щоб показати. Коли він кидав палаючі запони, то обгорів дужче, ніж йому здавалося, тому права рука була забрана шовком мало не до ліктя. Одразу він не відчув майже нічого; мука почалася пізніше. Потріскана червона шкіра сочилася рідиною, між пальцями повилазили велетенські й страшні криваві пухирі.
— Маестер каже, матиму рубці, а решта одужає, як і була.
— Рубці — то пусте. Стіною частіше ходять у рукавицях, аніж без них.
— Як скажете, пане. — Джона турбували зовсім не рубці, а все інше. Маестер Аемон дав йому макового молочка, та все ж біль залишався страшним. Спочатку здавалося, що рука все ще палає, вдень і вночі. Тільки зануривши її у балію снігу та крижаної стружки, він отримував якесь полегшення. Джон дякував богам, що ніхто, крім Привида, не бачить, як він вивертається на ліжку, скиглячи з болю. Коли ж нарешті засинав, то бачив ще болісніші сни. Уві сні упир, з яким він бився, мав сині очі, чорні руки та обличчя його батька. Проте Мормонту він про таке розповісти не наважувався.
— Минулого вечора повернулися Дивен і Гейк, — мовив Старий Ведмідь. — Не знайшли жодних слідів твого дядька, як і усі інші.
— Знаю. — Джон притягся до трапезної на вечерю з друзями, а там тільки й балачок було, що про невдалий похід розвідників.
— Знає він, — пробурчав Мормонт. — Як це тут усі про все знають?
Відповіді він, схоже, не чекав.
— Здається, тут було тільки двоє отих… істот, чи хто вони там, не можу назвати їх людьми. І дякувати богам. Якби їх було більше… не хочеться й думати. Але їх буде більше, я відчуваю це власними старечими кістками. Маестер Аемон теж згоден. Піднімаються холодні вітри. Літо закінчується, і насувається така зима, якої світ ще не бачив.
«Зима насувається». Гасло Старків ще ніколи не здавалося Джонові таким похмурим і віщим.
— Пане воєводо, — запитав він, вагаючись, — кажуть, що минулої ночі прибув птах…
— Прибув. Що з того?
Останній коментар
Назар 13.03.2018
Хто перекладав книгу?
БРАТЧИКИ Нічної варти?
Старки господарі ЗИМОСІЧІ?
Джон СНІГОВІЙ?
Що за жесть. І це тільки перші сторінки книги. Боюся навіть уявити що буде далі.
anonymous9982 05.09.2014
книга интересная, но почему отсутствует текст на страницах с 190 по 200? Фантазия читателя сама должна подсказать сюжет?
Додати коментар