Слава ЗСУ!

— Вони з Роббом дуже близькі, — заперечив Нед. — Я сподівався…

— Я не дозволю його залишити! — відрізала Кетлін. — Він твій син, а не мій. Мені він не потрібен.

Вона знала, що йому важко це чути, але не бажала обманювати. Залишивши хлопця у Зимосічі, Нед не зробив би йому добра.

У очах Неда стояла мука.

— Ти ж знаєш, що я не можу повезти його на південь. При дворі йому немає місця. Хлопець із байстрюцьким ім’ям… ти розумієш, що про нього казатимуть. Там від нього відвернуться усі.

Кетлін спробувала закрити своє серце від німого благання у чоловікових очах.

— Кажуть, твій друг Роберт сам породив з десяток байстрюків.

— Та нікого з них ніколи не бачили при дворі! — спалахнув Нед. — Авжеж не там, де царює Ланістериха! Прокляття, звідки така жорстокість, Кет?! Він іще хлопчик. Він…

Його гнів раптом минувся. Він міг би сказати більше, та втрутився маестер Лювин.

— Маємо ще один вихід зі скрути, — мовив він спокійно і неголосно. — Кілька днів тому зі мною про Джона розмовляв ваш брат Бенджен. Схоже, хлопець прагне вдягти чорне.

Обличчя Неда заціпеніло, як від удару.

— Він прохав дозволу вступити до Нічної Варти?

Кетлін не сказала нічого, щоб Нед сам обміркував почуте; її голос зараз був би зайвим. Та якби могла, то радо б розцілувала маестра. Той запропонував досконале рішення. Бенджен Старк сам служив як присяжний брат Варти, а Джон став би йому за сина, якого він ніколи не мав. З часом Джон сам складе присягу і пообіцяє не мати синів, які могли б змагатися з онуками Кетлін за владу над Зимосіччю.

Тим часом маестер Лювин мовив:

— То велика честь — служити на Стіні, мій пане.

— Навіть байстрюк може досягти у Нічній Варті найвищих посад, — розмірковував Нед. І все ж у голосі його чувся неспокій. — Джон ще такий молодий. Одна річ, якби він прохав про це дорослим чоловіком, але хлопцем чотирнадцяти років…

— То важка жертва, — погодився маестер Лювин. — Але і часи настали важкі, мій пане. Навряд чи на його шляху лежить більше страждань, аніж на вашому або вашої пані.

Кетлін згадала про трьох дітей, яких мала втратити, і ледве змовчала.

Нед знову відвернувся від них до вікна. Довге обличчя князя хмурніло від думок. Нарешті він зітхнув і перевів погляд на них.

— Ваша правда, — мовив він до маестра Лювина. — Гадаю, так буде на краще. Я побалакаю з Беном.

— Коли ми повідомимо Джонові? — запитав маестер.

— За слушної нагоди. Маємо спершу підготуватися, бо виїхати однак не зможемо раніше, аніж за два тижні. Я б волів дати Джонові насолодитися кількома останніми днями. Скоро закінчиться літо, а з ним і його дитинство. Коли настане час, я скажу йому сам.

Ар'я I

Ар’я знову поклала криві стібки.

Вона подивилася на них з відчаєм, а тоді перевела погляд туди, де між інших дівчат сиділа її сестра Санса. Шиття Санси було бездоганне. Так казали усі.

— Робота Санси така ж гарна, як вона сама, — якось розказала септа Мордана їхній вельможній матері. — Юна панна має такі вправні, витончені ручки.

Коли пані Кетлін запитала про Ар’ю, септа пирхнула.

— На жаль, Ар’я свої руки позичила в коваля.

Ар’я сторожко зиркнула через кімнату, хвилюючись, чи не прочитала септа Мордана її думки. Але септа сьогодні на неї не зважала, бо заботилася коло принцеси Мирцели, вся усміхнена і у захваті. Не кожен день септі випадала честь навчати жіночих мистецтв принцесу королівського дому — так сказала сама септа королеві, коли та привела Мирцелу. Ар’ї здавалося, що Мирцелині стібки не надто рівніші за її, але септа Мордана щебетала дещо зовсім інше.

Ар’я ще раз оглянула свою роботу, шукаючи якогось способу врятувати її. Тоді зітхнула, відклала голку і похмуро зиркнула на сестру. За роботою Санса весело базікала, Бета Касель, маленька дочка пана Родріка, сиділа біля її ніг і не пропускала жодного слова, а Джейна Пул саме нахилялася, щоб прошепотіти їй щось на вухо.

— Про що ви там балакаєте? — раптом запитала Ар’я.

Джейна здригнулася, поглянула на неї та засміялася. Санса зніяковіла, Бета почервоніла, але жодна не відповіла.

— Та кажіть уже, — мовила Ар’я.

Джейна спочатку пересвідчилася, що септа Мордана не слухає. Мирцела якраз говорила щось, і септа сміялася разом з іншими паннами.

— Ми говорили про принца, — відповіла Санса солодким, як поцілунок, голосом.

Ар’я знала, про котрого принца йдеться: звісно, про Джофрі, того високого і вродливого. Сансі випало сидіти поруч із ним на бенкеті. Ар’ї, певна річ, дістався малий товстун.