Слава ЗСУ!

Щойно вона вибереться за місто, як зможе збирати ягоди або вкрасти в якомусь садку яблук чи вишень. Ар’я згадала, як бачила численні садки на королівському гостинці, коли їхала на південь. У лісі можна копати корінці, а чи й вполювати якогось зайця. У місті вона могла вполювати хіба що пацюка, кішку або кощавого собаку. В якійсь харчівні, казали люди, можна виручити жменю мідяків за цілий понос щенят, але їй навіть думати про таке було гидко.

Нижче Борошняної вулиці починалася плутанина вуличок та провулків. Ар’я пробиралася крізь натовп, намагаючись не наближатися до золотокирейників. Вона вже навчилася триматися середини — там інколи доводилося ухилятися від возів та коней, але їх було видно заздалегідь. А от якщо іти попід будинками, то можна втрапити до чиїхось рук. В деяких провулках, щоправда, домівки стояли так близько, що трохи не стрічалися посередині — там, ясна річ, лишалося ходити тільки попід стінами.

Мимо промчала галаслива ватага малих дітей, котячи перед собою обруча. Ар’я витріщилася на них з відразою, згадавши часи, коли вона гралася обручем з Браном, Джоном та малим Ріконом. Вона спитала себе, чи сильно виріс Рікон, чи дуже сумує Бран. Вона б віддала що завгодно, аби Джон зараз назвав її «сестричкою» та скуйовдив волосся. Чи хай би й не куйовдив. Ар’я бачила своє віддзеркалення у калюжах і вирішила, що куйовдити волосся їй вже далі нікуди.

Вона пробувала балакати з дітьми на вулицях, знайти собі друзів, щоб було де спати, але, мабуть, казала щось не те чи не так. Малі діти просто зиркали на неї сторожкими очицями та тікали, щойно вона наближалася. Їхні ж більші брати та сестри питали в неї таке, чого вона не знала, кликали образливими словами і намагалися щось вкрасти. Тільки учора кощава босонога дівуля, удвічі старша за Ар’ю, збила її з ніг та спробувала стягти чобітки. Але Ар’я заліпила їй такого ляща дерев’яним мечем у вухо, що дівка кинулася геть у сльозах та крові.

Поки вона пробиралася донизу пагорба, до Блошиного Подолу, над головою крутився мартин. Ар’я зиркнула на нього та замислилася, але птах летів надто високо, щоб збити його палицею. Та все ж він навіяв думки про море. Може, це й є шуканий вихід. Стара Мамка, бува, розповідала про хлопчаків, що пробиралися на купецькі галери, тікали у море і переживали там безліч пригод. Може б і Ар’я так змогла. Вона вирішила відвідати берег річки — той однак лежав на дорозі до Грязючної Брами, а її вона сьогодні ще не перевіряла.

Ар’я знайшла корабельні дивно порожніми та тихими. Побачила ще пару золотокирейників, що крокували біч-о-біч рибним базаром, але вони на неї навіть не глянули. Половина яток була порожня, та й у порті стояло куди менше кораблів, аніж вона пам’ятала. Посередині Чорноводної рухалися вишикувані у бойовий порядок три королівські військові галери. Здіймалися та опадали весла, пофарбовані золотом короби різали хвилі. Ар’я трохи подивилася, а тоді продовжила шлях вздовж річки.

Коли вона побачила на третьому причалі стражників у сірих вовняних деліях, облямованих білим єдвабом, то в неї серце трохи не спинилося у грудях. Від виду кольорів Зимосічі на очі навернулися сльози. Позаду них, припнута до якорів, хилиталася на хвилях вузька трипалубна купецька галера. Її назви, виведеної фарбою на боці, Ар’я прочитати не зуміла — слова були якісь чужі, може, мирійські чи браавоські, а чи й високовалірійські. Тому вхопила за рукава першого-ліпшого гаківника, що проходив мимо.

— Перепрошую, — спитала вона, — який це корабель?

— «Відьма вітрів», прийшла з Миру, — відповів чолов’яга.

— Ще й досі стоїть! — ляпнула Ар’я, не подумавши. Гаківник зачудовано зиркнув на неї, знизав плечима і пішов собі. Ар’я ж прожогом ринула на причал. Саме «Відьму вітрів» батько найняв, аби відвезти їх додому… і вона усе ще чекала на неї! А дівчинка ж гадала, що корабель вже сто років як знявся з припони.

Двоє стражників кидали кості, третій ходив на чатах, поклавши руку на маківку меча. Ар’я засоромилася, що вони побачать її дитяче рюмсання, і зупинилася, аби протерти очі. Очі, очі… чому ж…

«Дивись очима», почула вона шепіт Сиріо.

Ар’я подивилася очима. Вона знала в обличчя усіх батькових людей. А троє у сірих деліях були чужі.

— Гей, ти! — покликав той, що чатував. — Чого тобі тут треба, хлопче?

Інші двоє підняли очі від гри.

Ар’я ледве втрималася, щоб не гайнути з місця, бо вчасно втямила: тоді за нею неодмінно поженуться. І примусила себе підійти ближче. Сторожі напевне наказали видивлятися дівчинку, а цей гадав, що перед ним хлопчик. То вона й поводитиметься, наче хлопчик.