Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гра престолів

— Ні, — вимовила вона, підводячись на ноги.

Вона хотіла була розлютитися, зробити йому так боляче, як він їй, пригрозити, що коли стане королевою, то відправить його у вигнання, якщо він насмілиться ще колись накласти на неї руки… але згадала, що казав Хорт, і вимовила тільки:

— Я виконаю будь-який наказ його милості.

— Я так само виконую свій обов'язок, — відповів він.

— Так… але ви негідний лицар, пане Мерине.

Санса знала, що Сандор Клеган тільки посміявся б з цих слів. Хтось інший вибухнув би прокльонами та лайкою, наказав би замовкнути або навіть просив вибачення. Та пан Мерин Трант не зробив нічого. Він не зважав, та й годі.

На галереї нікого, окрім Санси, не було. Вона стояла, схиливши голову, і намагалася втримати сльози, поки унизу на Залізному Троні Джофрі чинив те, що вважав за правосуд. Дев’ять справ з кожних десяти видавалися йому нудними; такі він передавав на розсуд ради, а сам нетерпляче совався, поки пан Баеліш, великий маестер Пицель або королева Серсея виносили вирок. Втім, коли він сам бажав розсудити справу, то навіть королева-мати не могла похитнути його рішучість.

Поперед короля привели злодія, і Джофрі наказав панові Ілину відрубати тому руку просто у палаті. Двоє лицарів прийшли до двору з суперечкою про якусь землю, і король оголосив, що вони мають назавтра битися за неї на герці.

— До смерті, — вагомо додав він.

Якась жінка на колінах благала віддати їй голову чоловіка, страченого за зраду. За її словами, вона його кохала і бажала поховати, як належить.

— Якщо ти кохала зрадника, то й сама є зрадницею, — вирік Джофрі. Двоє золотокирейників потягли її до підземелля.

Жабопикий князь Слинт сидів у кінці столу ради в чорному оксамитовому жупані та блискучій парчовій накидці й схвально кивав на кожний вирок короля. Санса витріщилася важким поглядом на його бридку мармизу, пригадуючи, як він кинув її батька перед паном Ілином, і зажадала зробити йому боляче, зажадала, аби якийсь хоробрий звитяжець поставив його на коліна і відтяв голову. Але голос усередині прошепотів: «Таких звитяжців немає на світі». А ще вона згадала, як у цій самій палаті їй казав пан Петир: «Життя — то не пісня, люба панно. Колись ти сама зрозумієш на своє горе». «У житті завжди перемагають чудовиська», мовила вона собі, й відразу почула голос Хорта, мов холодне скрипіння металу по каменю: «Не муч себе дарма, дівчинко, і дай королю те, що він хоче».

Останньою розглядали справу огрядного пісняра з якогось шинку, що склав глузливу пісню про покійного короля Роберта. Джоф наказав принести цимбали, аби пісняр заспівав її перед усім двором. Пісняр плакав і божився, що ніколи не заспіває ту пісню знову, та король наполягав. Пісня виявилася доволі смішна — про те, як король боровся зі свинею. Санса розуміла, що свиня має означати вепра, який убив короля, але з деяких віршів виходило, що свиня — то королева. Коли пісня скінчилася, Джофрі оголосив, що має намір виявити милосердя. Пісняр міг вибрати, зберегти йому пальці чи язика. На вибір давався один день. Янос Слинт кивнув головою.

Санса відчула полегшення від того, що скінчилися справи на цей день, але виявилося, що її негараздам ще далеко до кінця. Коли герольд розпустив двір, вона збігла з галереї та натрапила просто на Джофрі, що чекав на неї унизу сходів у супроводі Хорта і пана Мерина. Молодий король прискіпливо оглянув її з голови до ніг.

— Ось тепер ти значно гарніша, ніж вранці.

— Дякую, ваша милосте, — відповіла Санса. Порожні слова, але вони спонукали короля кивнути та всміхнутися.

— Нумо пройдемося, — наказав Джофрі, пропонуючи Сансі руку, на яку та мимоволі мусила спертися. Колись доторк його руки примушував її тремтіти від щастя; зараз вона затремтіла від огиди.

— Скоро день моїх іменин, — повідомив Джофрі, поки вони виходили з престольної палати задніми дверима. — Має відбутися великий бенкет. Мені даруватимуть подарунки. А що подаруєш мені ти?

— Я… я ще не вирішила, пане королю.

— Ваша милість, — різко кинув він. — А ти дійсно тупе дівчисько, га? Матінка саме так і казали.

— Справді? — Після усього, що сталося, це мало турбувати її найменше. Але чомусь зачепило, і боляче. Королева ж завжди була така ласкава до неї!

— Еге ж. Вона хвилюється про наших дітей, аби вони не виросли такі ж тупі, як ти. Але я наказав їй не боятися.

Король махнув рукою, і пан Мерин прочинив перед ними двері.

— Дякую, ваша милосте, — пробурмотіла вона. «Хорт мав рацію», майнула думка, «я лише маленька пташечка — повторюю ті слова, яких мене навчили». Сонце спускалося за західний мур, камені Червоного Дитинця темніли, наче кров.

Попередня
-= 316 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

Назар 12:47:23

Хто перекладав книгу?
БРАТЧИКИ Нічної варти?
Старки господарі ЗИМОСІЧІ?
Джон СНІГОВІЙ?
Що за жесть. І це тільки перші сторінки книги. Боюся навіть уявити що буде далі.


anonymous9982 05.09.2014

книга интересная, но почему отсутствует текст на страницах с 190 по 200? Фантазия читателя сама должна подсказать сюжет?


Додати коментар