Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гра престолів

Старий Ведмідь звик прокидатися з першим світлом дня, тому Джон мав час до світанку, аби залишити між собою та Стіною якомога більше верств шляху… якщо Сем Тарлі не зрадить його. Товстун поважав статути і легко лякався, та все ж любив Джона, мов брата. Викликаний на допит, Сем напевне скаже правду, але Джон не міг уявити його посеред ночі перед вартою Король-Башти з вимогою розбудити князя-воєводу.

Коли Джон не з’явиться до Старого Ведмедя вранці зі сніданком з кухні, то найперше перевірять його келію, а там знайдуть на ліжку Пазура. Важко було залишати меча, та Джон ще не настільки втратив честь, аби забрати його з собою. Навіть Джораг Мормонт так не вчинив, коли з ганьбою тікав з дому. Певно, воєвода Мормонт знайде когось більш вартого цього клинка. Джон почувався зле, думаючи про старого. Він знав, що його втеча сипне солі на досі ще не зцілену рану воєводи, завдану власним сином. Недобра відплата за добро та довіру, але що ж поробиш. Який шлях не обери, а когось на ньому доведеться зрадити.

Він і досі не був певний, що чинить по совісті. Південникам було легше. Вони мали септонів, які вміли пояснити людям божу волю, допомагали відрізнити добре від поганого. Але Старки вклонялися старим богам без імен; якщо серце-дерева і чули людей, то ніколи їм не відповідали.

Коли позаду зникли останні вогні замку Чорного, Джон стишив крок кобили. Попереду лежала довга подорож, а коняка була лише одна. Далі на південь уздовж гостинця лежали городці, села та хутори, де кобилу можна буде обміняти на свіжу, але ж не в тому разі, якщо вона пораниться чи запалиться.

Скоро він муситиме знайти нову одежину. Певніше за все, її доведеться вкрасти. Він був одягнений у чорне з голови до ніг: високі верхові чоботи, груботкані штани та сорочку, шкіряну камізелю без рукавів та важкий вовняний кобеняк. Меч-півторак та кинджал були вкладені у піхви з чорної замші; кольчуга та мисюрка з бармицею в саквах також були вороновані дочорна. Будь-яка з цих речей проказувала йому смертний вирок. На північ від Перешийку людина, вдягнена у чорне, викликала холодну підозру в кожному селі чи городці. Скоро за ним почнуть стежити, вишукувати. Щойно круки маестра Аемона злетять у повітря, Джон більше не знайде безпечної криївки. Навіть у Зимосічі. Хай Бран і зголосився б прийняти брата в себе, але ж маестер Лювин має більше здорового глузду. Він зачинить перед Джоном браму і прожене його геть, як вимагає закон. Краще й не потикатися туди.

І все ж замок стояв у нього перед очима, наче він виїхав звідти тільки учора: високі гранітні мури, велика трапезна палата з пахощами диму, собак та смаженого м’яса, батькова світлиця, кімнатка у башті, що правила Джонові за опочивальню. У глибині душі він нічого так не бажав, як знову почути Бранів сміх, повечеряти Гейджевим пирогом з м’ясом та шкварками, послухати оповідки Старої Мамки про дітей лісу та Флоріана-Дурня.

Але ж не за тим він залишив Стіну. Він поїхав, бо був сином свого батька і братом Робба. Подарований меч, навіть незрівнянний Пазур, ще не робив його Мормонтом. Не був він і Аемоном Таргарієном. Тричі старий мусив робити вибір, і тричі він обирав честь, але ж то було його життя, а не Джонове. Джон досі не вирішив для себе, чи маестер лишився у Варті тому, що був слабкий та боягузливий, а чи тому, що був сильний та вірний. Але цілком розумів те, що маестер говорив йому про муки вибору. Надто добре розумів.

Тиріон Ланістер казав, що більшість людей радше заперечуватимуть важку правду, аніж визнають її. Та Джон не бажав більше нічого заперечувати. Він був самим собою: Джоном Сніговієм, байстрюком та кривоприсяжцем, без матері, без друзів, проклятим і приреченим. Решту свого життя — довгого чи короткого — він муситиме прожити як вигнанець, у тіні та мовчанці, не сміючи вимовити свого справжнього імені. Де б він не опинився у Семицарстві, він буде змушений жити у брехні, аби проти нього не піднялася рука кожної чесної людини. Та йому було байдуже, аби тільки дожити до того, щоб стати поруч з братом і помститися за смерть батька.

Він згадав, як востаннє бачив Робба. Той стояв у дворі, й сніг танув у його рудо-брунатному волоссі. Джон міг би з’явитися до нього таємно, під іншою личиною. Він спробував уявити собі обличчя Робба, коли відкриється йому. Напевне, брат хитне головою, посміхнеться і скаже… скаже…

Але побачити посмішку Джон не зміг. Намагався, але не зміг. У голові спливла думка про втікача, якого батько стратив того дня, коли знайшлися лютововки.

— Ти проказав присягу, — мовив тоді князь Едард. — Ти наклав на себе обітницю перед своїми братами, перед старими богами та новими.

Попередня
-= 328 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

Назар 12:47:23

Хто перекладав книгу?
БРАТЧИКИ Нічної варти?
Старки господарі ЗИМОСІЧІ?
Джон СНІГОВІЙ?
Що за жесть. І це тільки перші сторінки книги. Боюся навіть уявити що буде далі.


anonymous9982 05.09.2014

книга интересная, но почему отсутствует текст на страницах с 190 по 200? Фантазия читателя сама должна подсказать сюжет?


Додати коментар