Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гра престолів

Батько не підвищував голосу, але Тиріон ясно бачив гнів у його золотавих очах.

— А звільнити Селмі з посади? Джоф думав головою або чимось іншим? Так, пан Регіментар вже немолодий, але ім’я Барістана Зухвалого гримить на всі королівства. Він вшанує честю всякого, хто візьме його на службу. А хто скаже те саме про Хорта? Собакам кидають кістки під столом, а не садовлять поруч із собою за високий стіл.

Він тицьнув пальцем Тиріонові у обличчя.

— Серсея не може втримати малого на припоні, тому це доведеться робити тобі. А якщо радники спробують з нами бавитися…

Тиріон знав, що відповісти.

— Голови, — зітхнув він. — Стіни. Шпичаки.

— Бачу, ти дечого від мене навчився.

— Більше, ніж ви гадаєте, батьку, — тихо відповів Тиріон. Він допив вино і відставив келиха, міркуючи про себе. Якась частина його раділа більше, аніж він смів визнати, а інша згадувала битву на річці й допитувалася, чи не посилають його знову тримати лівий край.

— Але чому я? — спитав він, звісивши голову набік. — Чому не пан дядько? Чому не пан Аддам, пан Флемент чи князь Серет? Чому не хтось… більший?

Князь Тайвин рвучко підвівся.

— Бо ти — мій син.

Саме тоді він і зрозумів. «Ти вважаєш його втраченим», подумав Тиріон. «Клятий вилупку, ти вважаєш, що Хайме однак не жити, і в тебе лишився один я.» Тиріон бажав би дати батькові ляпаса, плюнути в обличчя, витягти кинджала, вирізати йому серце і подивитися, чи не зроблене воно зі старого твердого золота, як балакають прості люди. Натомість він сидів нерухомо та мовчав.

Князь Тайвин перетнув кімнату, хрумтячи підборами на скалках розбитого келиха.

— І ще одна річ, — мовив він коло дверей. — Ти не повезеш до двору свою шльондру.

Коли батько пішов, Тиріон ще довго сидів у залі сам-один. А тоді видерся сходами до свого затишного горища під дзвіницею. Стеля там була низька, та в карлика над головою не висіла. З вікна було видко шибеницю, що його батько наказав поставити у дворі. Тіло корчмарки поволі крутилося на мотузці від поривів нічного вітру. Плоть нещасної витончилася та пошматувалася. Зовсім як надії Ланістерів на перемогу.

Шая щось пробурмотіла спросонок та перекотилася до нього, щойно він присів на край перини. Тиріон ковзнув рукою під ковдру, накрив одну з м’яких грудей, і очі дівчини розплющилися.

— Мосьпане, — вимовила вона, посміхаючись у напівсні.

Відчувши, як твердішає сосок, Тиріон поцілував її.

— Маю на думці повезти тебе до Король-Берега, люба моя, — прошепотів він.

Джон IX

Кобила тихенько заіржала, коли Джон Сніговій підтягнув попругу.

— Тихше, моя люба, — прошепотів він, заспокійливо пестячи її.

По стайні гуляв вітерець, дихаючи смертним холодом в обличчя, та Джон не зважав. Він так-сяк припнув клумака з речами до сідла негнучкими, незграбними пальцями.

— Привиде! — покликав він тихо. — До мене!

І вовк миттю з’явився з бурштиновим блиском у очах.

— Джоне, прошу тебе. Не роби цього.

Він скочив у сідло, міцно тримаючи повід, і розвернув коня, аби їхати в ніч. У дверях стайні стояв Семвел Тарлі, з-за плеча якого визирав повний місяць. Від Сема падала величезна чорна тінь.

— Забирайся з дороги, Семе.

— Джоне, тобі не можна, — мовив Сем. — Я тобі не дозволю.

— Я не хочу тобі зашкодити, — відповів Джон. — Відійди, Семе, бо переїду.

— Не переїдеш. Ти маєш мене вислухати. Прошу тебе…

Джон увігнав остроги у кінські боки, і кобила ринула до дверей. Якусь мить Сем уперто стояв на шляху, світячи круглим блідим обличчям незгірш від місяця позаду себе і роззявивши рота у мовчазному «О» від подиву. В останню мить, просто перед конем та вершником, він таки стрибнув убік, як Джон і сподівався. Сем запнувся і впав, а кобила перескочила через нього і зникла у темряві.

Джон натяг на голову каптура свого важкого кобеняка і відпустив повід. Замок Чорний стояв мовчазний, поки вони з Привидом вибиралися геть. Він знав, що позаду на Стіні чатують вартові, але їхні очі дивилися на північ, а не на південь. Ніхто не бачив його втечі, окрім Сема Тарлі, що намагався зіп’ястися на ноги серед пилюки старої стайні. Він сподівався, що падіння не зашкодило Семові, адже той, важкий та незграбний, легко звихнув би собі гомілку чи зламав руку.

— Я попереджав, — проказав Джон уголос. — Зрештою, то не його клопіт.

По дорозі він стискав і розтискав пальці спеченої руки. Біль ще мучив його, та все ж без перев’язок було краще.

Місячне сяйво висріблило пагорби, якими звивалася стрічка королівського гостинця. Він мав забратися якомога далі від Стіни, поки не виявили його зникнення. Вранці він залишить гостинець і поїде навпростець полями та лісами, через кущі та струмки, щоб заплутати погоню, але на разі швидкість була важливіша за хитрощі. Зрештою, не така то вже таємниця, куди і до кого саме він намірився.

Попередня
-= 327 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

Назар 12:47:23

Хто перекладав книгу?
БРАТЧИКИ Нічної варти?
Старки господарі ЗИМОСІЧІ?
Джон СНІГОВІЙ?
Що за жесть. І це тільки перші сторінки книги. Боюся навіть уявити що буде далі.


anonymous9982 05.09.2014

книга интересная, но почему отсутствует текст на страницах с 190 по 200? Фантазия читателя сама должна подсказать сюжет?


Додати коментар