Слава ЗСУ!

Бран зиркнув донизу. Вовк замовк, дивлячись на нього жовтими очима з чорними щілинами зіниць. Дивний холодок пробіг спиною. Він поліз вище, і вовк знову завив.

— Тихо! — закричав Бран. — Сидіти. Чекати. Ти ще гірший за пані матір!

Виття супроводжувало його на всьому шляху до верхівки дерева, поки він зрештою не зістрибнув на дах зброярні й не зник з вовчих очей.

Дахи Зимосічі були Бранові як друга домівка. Мати часто казала, що Бран навчився лазити раніше, ніж ходити. Коли саме він почав ходити, Бран не пам’ятав, але ж так само не міг згадати, коли почав лазити — отже, напевне, так все й було.

Хлопчикові Зимосіч здавалася сірим кам’яним лабіринтом стін, веж, дворів, переходів, що тягнулися на всі боки. У найстаріших частинах замку палати хилилися вгору і вниз так, що не завжди й скажеш, на якому ти поверсі. Як Бранові колись розказав маестер Лювин, Зимосіч виростала століттями, неначе велетенське кам’яне дерево з товстими покрученими гілками і коренями, що сягають темних глибин землі.

Коли Бран вибрався на верхівку цього дерева, під саме небо, він одним поглядом зміг охопити усю Зимосіч. Бранові подобалося дивитися на замок згори. Вище від нього літали тільки птахи, а унизу розгорталося все життя замка. Бран міг годинами сидіти серед стертих дощами та снігом химер на Першовежі, дивлячись на усе, що відбувалося: як вояки вправлялися дерев’яною та сталевою зброєю у дворі, як кухарі поралися коло городини у скляних садах, як собаки бігали туди-сюди на псярні, як дівчата пліткували коло прального колодязя, як стояв у тиші та спокої божегай. Бран відчував себе князем над замком, де навіть Робб ніколи не матиме такої влади, як він.

Звідси йому відкрилося багато таємниць Зимосічі. Будівники замку не надто намагалися вирівняти місцину: усередині стін Зимосічі залишилися власні гори та долини. Один з накритних мостів з’єднував четвертий поверх дзвіниці з другим поверхом крукарні. Бран це бачив і знав. А ще він знав, що можна пройти всередину внутрішньої стіни крізь південну браму, вилізти на три поверхи вище, пробігти навколо усієї Зимосічі зробленим у камені вузьким проходом, а тоді вийти не аби де, а просто на рівні грунту біля північних воріт, під стіною у сотню стоп заввишки. Бран був певний, що цього не знає навіть маестер Лювин.

Мати жахалася, що одного дня Бран впаде зі стіни і вб’ється. Він їй казав, що такого ніколи не станеться, проте вона не вірила, і якось навіть взяла з нього обіцянку, що він довіку лишиться на землі. Він дотримувався обіцянки майже два тижні, марніючи з кожним днем, аж поки однієї ночі не виліз у вікно опочивальні, де міцно спали його брати.

Наступного дня, потерпаючи від вини, він зізнався у своєму злочині. Князь Едард наказав йому піти до божегаю та спокутувати вчинене. Бран мав залишитися там на ніч і обміркувати свій непослух. Поставили сторожу, але до ранку Бран зник і знайшовся міцно сплячим серед верхніх гілок найвищого вартового дерева у гаю.

Незважаючи на гнів, батько не міг стримати сміху.

— Ти не мій син, — мовив він до Брана, коли його зняли з дерева, — ти якась білчина порода. Та нехай. Прагнеш лазити, то лазь, тільки матері на очі не потрапляй.

Бран старався як міг, та розумів, що обдурити її не зможе. Оскільки батько забороняти не став, мати звернулася по допомогу до інших союзників. Стара Мамка розповіла йому історію про неслухняного хлопчика, який заліз так високо, що його вдарила блискавка, а потім гайвороння видзьобало очі. Та Бран не злякався. На зруйнованій вежі, куди не залазив ніхто, крім нього, було багато воронячих гнізд. Часто Бран набивав повні кишені насіння, ліз до них і годував птахів просто з долоні. Жоден з них ані разу не спробував видзьобати йому очі.

Пізніше маестер Лювин зліпив глиняного хлопчика, вбрав його у Брановий одяг і скинув зі стіни у двір, аби показати, що може статися з Браном. Забавка виявилася цікавою, та опісля Бран лише подивився на маестра і мовив:

— Мене зроблено не з глини. До того ж я ніколи не падаю.

Потім деякий час вартові ганяли його, коли бачили на даху, і намагалися стягнути вниз. То було найцікавіше — так само, як гратися з братами, от тільки у вартових Бран завжди вигравав. Ніхто зі сторожі, навіть Джорі, не вмів лазити так вправно, як Бран. Та зазвичай вони його навіть не бачили. Люди ніколи не дивляться догори. Лазити було так весело ще й тому, що нагорі Бран ставав майже невидимим.

Взагалі ж він любив і самі відчуття: підтягуватися по стіні камінь за каменем, вчеплятися пальцями рук та ніг у найменші щілинки. Лазив він завжди босоніж, уявляючи собі, що так у нього чотири руки замість двох рук і двох ніг. Йому подобався глибокий і приємний біль у м’язах, що приходив потім. Йому смакувало повітря на висоті — солодке і холодне, як зимова бросквина. Він любив птахів: гав у зруйнованій вежі, крихітних ластівок з гнізд у щілинах між каменів, старезну сову, яка спала на занесеному пилюкою горищі над старою зброярнею. Бран знав їх усіх до одного.