Слава ЗСУ!

Брана залишили вдома з Джоном, дівчатами та Ріконом. Але ж Рікон — ще мала дитина, дівчата — вони й є дівчата, а Джон зі своїм вовком десь загубився. Та Бран не дуже його й шукав, бо думав, що Джон на нього сердитий. Цими днями Джон чомусь сердився на усіх, і Бран не розумів, чому. Адже Джон мав їхати з дядьком Беном на Стіну служити у Нічній Варті, а це майже так само цікаво, як на південь з королем. Вдома ж залишали Робба, зовсім не Джона.

Багато днів Бран не міг дочекатися, коли вже вирушить королівським гостинцем. Він збирався подолати його верхи на коні — на справжньому коні, а не на муцику для малих дітей. Батько мав стати Правицею Короля; разом вони житимуть у червоному замку в місті Король-Берег — тому самому замку, який побудували Драконовладці. Стара Мамка розповідала, що у замку є привиди, а ще підземелля, де коїлися жахливі речі, а ще драконячі голови на стінах. Коли Бран про таке думав, то аж трусився, але не зі страху. Бо чого йому боятися? Батько ж буде з ним, а окрім батька, ще й король з лицарями та вірними йому вояками.

Колись Бран сам стане лицарем — воїном Королегвардії. Стара Мамка казала, що то найвправніші мечники Семицарства. Їх загалом семеро, вони носять білі обладунки, не мають ані жінок, ані дітей, живуть тільки службою королю. Бран знав усі історії про воїнів, чиї імена бриніли, наче музика. Сервин Дзеркального Щита. Пан Риам Рожвин. Принц Аемон Драконолицар. Близнюки Ерик та Арик, що загинули від мечів один одного багато сотень років тому, коли брати йшли проти сестер у війні, названій співцями Танком Драконів. Білий Бик, пан Герольд Вишестраж. Пан Артур Дейн, Вранішній Меч. Барістан Зухвалий.

Двоє з Королегвардії приїхали на північ з королем Робертом. Бран поштиво витріщався на них, не насмілюючись заговорити. Пан Борос мав лисину і обвисле обличчя, а пан Мерин — мішки під очима та іржаво-руду бороду. Пан Хайме Ланістер більше за них скидався на лицаря з історій. Він теж служив у Королегвардії, але Робб сказав, що пан Хайме убив старого навіженого короля і тепер не рахується. Найвеличнішим із живих лицарів був пан Барістан Селмі, Барістан Зухвалий, Регіментар Королегвардії. Батько обіцяв, що вони познайомляться з паном Барістаном у Король-Березі, і тепер Бран відмічав дні на стіні кімнати — так-бо прагнув вирушити у світ, про який досі тільки мріяв, і почати життя, яке навіть уявити собі не міг.

Та зараз, у останній день перед від’їздом, Бран раптом відчув якусь порожнечу. Іншої домівки, окрім замку Зимосіч, він ніколи не знав. Батько звелів попрощатися з усіма ще сьогодні. Бран чесно старався виконати його волю — коли від’їхали мисливці, він хотів пройти замком разом зі своїм вовком, аби відвідати усіх, хто залишався вдома: Стару Мамку і кухаря Гейджа, Мікена у кузні, стайняра Ходора, який увесь час посміхався, дбав про його конячку і ніколи не казав нічого, крім «Ходор», наглядача скляних садів, який завжди пригощав його чорницями…

Але нічого не вийшло. Спершу він пішов до стаєнь і побачив там свого коника… чи то пак вже не свого, бо залишав його в замку, а сам мав їхати великим конем. Тут Бранові раптом захотілося сісти і заревти. Тому він утік, аби Ходор та інші стайнярі не побачили його сліз. На цьому прощання скінчилися. Замість них Бран провів ранок сам-один у божегаю, намагаючись навчити вовка приносити палицю. Та й тут нічого не вийшло. Вовченя було розумніше за будь-якого хорта на батьковій псярні; Бран заприсягся б, що воно розуміє кожне його слово. Але бігти за палицею вихованець не бажав, та й годі.

Бран досі намагався вигадати йому ім’я. Робб нарік свого Сірим Вітром, бо той дуже швидко бігав. Санса назвала свою вовчицю Панночкою, Ар’я взяла з пісень ім’я якоїсь стародавньої цариці-відьми, а Рікон кликав свого Кудлаєм — як на Брана, доволі дурнуватим ім’ям для лютововка. Джонів вовк — той, що білий — звався Привид. Бран жалкував, що не придумав це ім’я першим, хай навіть його вовк — не білий. Тільки за два останні тижні він перебрав сотню імен, та жодне не тішило йому вухо.

Нарешті Бранові набридло гратися з палицею, і він вирішив полазити верхотурами. В замку стільки всього відбувалося, що він уже кілька тижнів не лазив зруйнованою вежею, а це ж могла бути його остання нагода.

Він побіг через божегай кружним шляхом, щоб уникнути ставка, де росло серце-дерево. Воно завжди його лякало. «Дерева не повинні мати очей», думав Бран, «або ж листя, схожого на руки». Вовк біг по п’ятах.

— Ти сиди тут, — мовив Бран до нього під вартовим деревом біля стіни зброярні. — Лежати! Ось так. А тепер чекати…

Вовк зробив усе, як казали. Бран почухав його за вухами, тоді відвернувся, стрибнув, ухопився за низьку гілку і підтягнувся догори. Він заліз уже на пів-висоти дерева, легко рухаючись від гілки до гілки, коли його вовк зіп'явся на ноги і завив.