Слава ЗСУ!

— Вона лишилася у Гнізді разом з сином.

Князь Гостер стомлено кивнув.

— З Робертом. По смерті бідолахи Арина він став князем Робертом… Пам’ятаю… але чому вона не приїхала з тобою?

— Сестра злякана, пане батьку. В Соколиному Гнізді вона почувається безпечніше. — Кетлін поцілувала зморшкувате батьківське чоло. — Робб чекатиме вашої ласки. Ви приймете його? А Бріндена?

— Твого сина, — прошепотів він. — Так. Сина Кет… він має мої очі, я пам’ятаю. Від самого народження. Приведи його… так.

— А вашого брата?

Батько перевів очі кудись за річку.

— Чорноструг, — мовив князь. — Він уже одружився? Взяв за дружину… якусь дівчину?

«Навіть на смертному одрі», майнула в Кетлін сумна думка.

— Він не одружився. Ви ж знаєте, пане батьку. І ніколи не одружиться.

— Я казав йому… наказав йому одружитися! Я його пан і володар. Він знає. Це моє право — влаштувати його шлюб. Гарний шлюб. Дівчина з Рожвинів. Старий дім. Гарна дівчина, вродлива… веснянки… Бетанія, так. Бідна дитина. Досі чекає. Еге ж. Досі…

— Бетанія Рожвин вийшла заміж за князя Рябина багато років тому, — нагадала Кетлін. — І має в шлюбі з ним трьох дітей.

— А хоч би й так, — пробурмотів князь Гостер. — Хоч би й так. Він плюнув їй у обличчя. Всім Рожвинам. І мені. Своєму панові, своєму братові… отакий собі Чорноструг. Я мав інші пропозиції. Дівчина князя Бракена. Вальдера Фрея… будь-яка з трьох, він сам казав… То він одружився? З кимось? Хоч із ким-небудь?

— Ні, — відповіла Кетлін, — але все-таки проїхав багато довгих верст, аби побачити вас. Пробився до Водоплину з боєм. Мене б тут зараз не було, якби не допомога пана Бріндена.

— О так, він змолоду був славетний воїн, — промимрив батько. — Воювати вивчився добряче. Аби кого Лицарем Брами не поставлять.

Князь відкинувся на спину і заплющив очі, смертельно втомлений.

— Хай прийде. Пізніше. Зараз посплю. Надто хворий, аби сваритися. Хай прийде пізніше, Чорноструг…

Кетлін ніжно поцілувала батька, розгладила йому волосся і залишила у тіні вежі, над швидкою водою, що плинула внизу. Батько заснув, не встигла вона ще вийти зі світлиці.

Коли Кетлін повернулася до нижнього замкового двору, то побачила пана Бріндена Таллі, що стояв на водяних сходах у мокрих чоботях і балакав з сотником сторожі Водоплину. Забачивши її, він негайно припинив розмову й підійшов.

— Як?..

— Помирає, — відповіла Кетлін. — Саме так, як ми боялися.

Різьблене зморшками обличчя дядька скривилося від душевного болю. Він скуйовдив пальцями рясне сиве волосся.

— Він прийме мене?

Вона кивнула.

— Каже, що надто хворий, аби сваритися.

Брінден Чорноструг видав короткий смішок.

— А я надто старий вояка, аби йому вірити. Гостер дорікатиме за ту дівчину Рожвин і тоді, як ми підпалимо його поховальне вогнище. Така вже чортова кістка.

Кетлін посміхнулася, бо знала, що дядько каже щиру правду.

— Щось я не бачу Робба.

— Здається, він пішов з Грейджоєм до трапезної.

Теон Грейджой сидів на лаві у трапезній палаті Водоплину, втішаючи себе рогом пива, а залогу замку її батька — оповідкою про погромище у Шепітній Пущі.

— Багато хто пробував тікати, але ми защипнули долину з обох боків і вдарили мечем та списом просто з темряви. Ланістерівці, мабуть, вирішили, що на них наскочили Інші, коли просто посередині опинився Роббів лютововк. Я сам бачив, як одному чолов’язі той звір вирвав руку з плеча, а їхні коні збожеволіли від самого вовчого запаху. Не скажу навіть, скільки їх там з коней попадало…

— Теоне, — перервала вона його базікання, — де я можу знайти сина?

— Князь Робб пішов до божегаю, пані.

Саме так вчинив би й Нед. «Він син свого батька не меншою мірою, ніж мій. Я маю це пам’ятати. О боги, Неде…»

Робб знайшовся під зеленим пологом листя, оточений високими краснодеревами та старими великими в’язами. Він стояв навколішки перед серцем гаю — тонким оберіг-деревом з обличчям радше сумним, аніж лютим. Меч-півторак стирчав перед ним у землі; пальці у рукавицях сплелися навколо руків’я. Поруч так само стояли інші: Великоджон Умбер, Рікард Карстарк, Маега Мормонт, Галбарт Гловер. Був там навіть Титос Чорноліс, розвіваючи чорною накидкою з крукового пір’я. «Це всі, хто тримається старих богів», раптом зрозуміла вона. А потім запитала себе, яких богів вона сама шанує зараз. І не знайшла відповіді.

Турбувати панство за молитвою не годилося. Боги мають отримати своє… навіть ті жорстокі боги, які забрали в неї Неда і хочуть забрати батька. Тому Кетлін чекала. Річковий вітер шурхотів у високому гіллі; справа виднілася Колісна Башта, сповита збоку плющем. Стоячи там, вона раптом відчула шалений приплив спогадів. Батько вчив її сидіти верхи під отими деревами, а під тим в’язом Едмур впав і зламав руку, а онде збереглася альтанка, у якій вони з Лізою гралися в поцілунки разом з Петиром.