Слава ЗСУ!

Про те вона не згадувала давно. Скільки ж їм тоді було років? Вона сама була не старша за Сансу, Ліза — за Ар’ю, а Петир був іще молодший, але палкий та завзятий. Дівчата передавали його від однієї до іншої, то хмурніючи, а то хихотячи. Спогад був такий живий та сильний, що вона майже відчула доторк спітнілих пальців на своїх плечах, запах м’яти у його подиху. В божегаї завжди росла м’ята, і Петир полюбляв її жувати. Такий був зухвалий малий — завжди втрапляв у якусь халепу.

— Він намагався засунути мені язика до рота, — зізналася Кетлін сестрі потім, коли вони лишилися наодинці.

— Мені теж, — прошепотіла Ліза. Від збентеження їй аж подих перехопило. — Ой, то була така втіха…

Робб повільно зіп’явся на ноги, вклав меча до піхов, і Кетлін раптом спитала себе, чи її син колись цілував дівчину в божегаї. Та напевне ж цілував. Вона сама бачила, які погляди з поволокою кидає на нього Джейна Пул і деякі служниці, навіть вісімнадцятирічні… він очолював військо у битві, сам убивав ворогів мечем — авжеж і поцілунки його не минули. На очах з’явилися сльози, і вона сердито витерла їх.

— Матінко, — мовив Робб, побачивши її. — Треба скликати раду. Мусимо ухвалити деякі рішення.

— Твій дід бажає тебе бачити, — відповіла вона. — Він дуже хворий, Роббе.

— Пан Едмур розповів мені. Я сумую про князя Гостера разом з вами, пані матінко… але спершу нагальні справи. Ми отримали звістку з півдня. Ренлі Баратеон заявив права на братову корону.

— Ренлі?! — вражена, вимовила вона. — Я б радше чекала чогось такого від князя Станіса…

— Так само, як і всі ми, пані, — відповів Галбарт Гловер.

Військова рада засідала у трапезній Водоплину за чотирма довгими столами на кобильницях, поставленими нерівним квадратом. Князь Гостер був заслабкий, аби на неї з’явитися, тому дрімав на балконі й, мабуть, бачив уві сні сонце на річковій воді за часів своєї юності. На панському місці Таллі сидів Едмур, коло нього — Брінден Чорноструг, а ошую, одесну та уздовж бокових столів — значкове панство Водоплину. Звістка про перемогу біля замку рознеслася серед панів Тризуба, що були розбіглися від пана Хайме, і стягла їх назад до замку. З’явився Карил Ванс — тепер вже князь після загибелі свого батька під Золотим Зубом. З ним був пан Марк Дудар, а разом вони привезли одного з Даррі, сина пана Раймуна — хлопчика, не старшого за Брана. З руїн Камінного Заплоту з’явився набурмосений князь Джонос Бракен і сів якомога далі від Титоса Чорноліса, скільки дозволяли столи.

Північне панство розсілося навпроти. Кетлін та Робб сиділи обличчям до її брата, розділені столами у трапезній. Числом північні князі поступалися річковим. Ошую Робба сидів Великоджон, а за ним — Теон Грейджой; одесну Кетлін — Галбарт Гловер та пані Мормонт. Князь Рікард Карстарк був змарнілий, наче у страшному сні — з чорними западинами навколо очей, сплутаною та брудною бородою. Він втратив двох синів у Шепітній Пущі, а про третього, найстаршого, не було чутно ані звістки, відколи той очолив карстарківських списників у битві на Зеленозубі проти Тайвина Ланістера.

Суперечки тягнулися до глибокої ночі. Кожен пан мав право слова і користувався ним на свій розсуд… тобто галасував, лаявся, переконував, блазнював, сипав жартами, торгувався, грюкав кухлем по столі, погрожував, вибігав із трапезної, повертався похмурий або з кривою посмішкою. А Кетлін сиділа та слухала усіх.

Руз Болтон зібрав побиті залишки другого війська на початку загати через Перешийок. Пан Гелман Толгарт разом з Вальдером Фреєм тримав під своєю рукою Близнюки. Військо князя Тайвина перетнуло Тризуб та відходило до Гаренголу. А на додачу держава мала двох королів. Двох королів, які ні в чому не могли примиритися між собою.

Багато хто зі значкового панства хотів негайно рушити на Гаренгол, зустріти князя Тайвина у битві та покінчити з силою Ланістерів назавжди. Натомість молодий та гарячий Марк Дудар наполягав на тому, щоб вдарити на захід — просто на Кастерлі-на-Скелі. Але були й такі, що радили поводитися розважливіше. Водоплин відрізав ланістерівське військо від постачання, вказав Язон Малістер. Варто почекати, не пускаючи до князя Тайвина ані загони, ані обози. А тим часом зміцнити свою оборону та дати відпочинок стомленому війську. Князь Чорноліс слухати про те не бажав. Він казав, що слід скінчити справу, розпочату в Шепітній Пущі — рушити просто на Гаренгол, підібравши дорогою військо Руза Болтона. Як завжди, те, що пропонував Чорноліс, гаряче заперечував Бракен. Князь Джонос Бракен наполягав на тому, щоб присягнути королю Ренлі та рушити на південь, аби з’єднатися з його силами.