Слава ЗСУ!

— Хал каже, що вона срібна, як срібло вашого волосся.

— Вона пречудова, — промурмотіла Дані.

— Це гордість халазару, — мовив Іліріо. — За звичаєм халісі має їхати на коні, гідному її місця при боці в хала.

Дрого ступив уперед і поклав їй руки на стан, а тоді підняв так легко, мов дитину, і посадив на тоненьке дотракійське сідло, набагато менше за звичні їй. Хвильку Дані сиділа непевна, бо ніхто не навчив її належного звичаю.

— Що мені слід робити? — запитала вона в Іліріо.

Відповів їй пан Джораг Мормонт.

— Візьміть повід та скількісь проїдьте, хоча б недалечко.

Схвильована Дані узяла повід до рук і просунула ноги у короткі стремена. Вона вміла їздити верхи, та не надто добре, бо частіше переїжджала з місця на місце кораблями, возами та паланкінами. З молитвою, аби не впасти і не зганьбитися, вона легесенько, сором’язливо торкнула кобилку коліньми.

І раптом вперше за багато годин вона забулася боятися. А може, і вперше за життя.

Срібно-сіра кобила рушила вперед кроком гладесеньким, як шовк. Натовп розступився, не зводячи з них очей. Дані зрозуміла, що їде швидше, аніж збиралася, та чомусь замість лякатися вона запалилася. Конячка пішла ристю, і Дані всміхнулася. Дотракійці поспіхом відбігали з дороги. Подаруночок хала відповідав на найменший потиск колін, найлегший натяг поводів. Вона пустила кобилку навскач, дотракійці почали кричати, тюгукати, реготати, відплигуючи по сторонах. Дані повернула назад, побачила далеко попереду, просто на шляху, вогняну яму. Люди купчилися по обидва боки, зайвого місця не було навіть де стати. Раптом Даянерис переповнилася ніколи раніше не знаною сміливістю і пустила повід.

Срібна злетіла над полум’ям, наче в неї виросли крила.

Коли Дані натягла повід перед магістратом Іліріо, то мовила:

— Скажіть халові Дрого, що він подарував мені вітер.

Пентоський товстун погладив жовту бороду і переповів її слова дотракійською. Дані вперше побачила, як її чоловік посміхається.

Останній краєчок сонця зник за високою пентоською стіною на заході. Дані зовсім втратила відчуття часу. Хал Дрого наказав кревноїзникам вивести свого коня, сухорлявого гнідого огиря. Поки хал сідлав його, Візерис пробрався до Дані, що сиділа на срібній, вчепився пальцями їй у ногу і прошипів:

— Потіш його, люба сестро, або присягаюся, збудиш дракона так, як іще не будила.

З братовими словами до неї повернувся страх. Вона знов почувалася дитиною тринадцяти років, самотньою, неготовою до того, що мало статися.

Вони виїхали разом під зірками, які щойно зійшли, залишивши халазар та трав’яні палаци позаду. Хал Дрого не сказав їй ані слова, тільки пустив огиря швидкою ристю крізь густі сутінки. Крихітні срібні дзвіночки у його довгій косі теленькали з кожним кроком коня. «Я кров дракона», гучно шепотіла вона, їдучи слідом за халом і збираючи усю свою сміливість. «Я кров дракона, я кров дракона». Дракон нічого не боїться.

Опісля вона б не сказала, чи довго вони їхали, чи далеко заїхали… та коли нарешті зупинилися у трав’янистій западині біля невеличкого струмочка, вже спустилася темрява. Дрого зіскочив з огиря і зняв Дані з її срібної. У його руках вона почувалася крихкою, мов скло, власні ноги ледь тримали її. Вона стояла і безпорадно тремтіла у своїх весільних шовках, поки він припинав коней. Коли ж він повернувся і глянув на неї, вона заплакала.

Хал Дрого роздивлявся її сльози на диво спокійно, без жодного виразу на обличчі.

— Ні, — раптом мовив він, підняв руку і грубо витер їй сльози мозолистим пальцем.

— Ти розмовляєш посполитою, — зачудувалася Дані.

— Ні, — мовив він знову.

«Може, він знає тільки одне це слово», подумала вона. Їй чомусь полегшало, бо то ж було на ціле слово більше, ніж вона гадала. Дрого доторкнувся до її волосся, пропустив сріблясто-білі пасма між пальців, мурмотячи щось по-дотракійському. Дані не розуміла слів, та казав він тепло і лагідно, як вона ніколи б не чекала від такого чоловіка.

Він узявся пальцем їй за підборіддя і підняв голову, щоб подивитися у очі. Дрого височів над нею — так само, як на усіма. Легенько підхопивши її під пахви, він посадив її на камінь-лобак біля струмка. Тоді сам сів на землю перед нею, схрестивши ноги, і нарешті їхні обличчя зійшлися на одній висоті.

— Ні, — повторив він ще раз.

— Ти знаєш тільки це слово? — запитала вона.

Дрого не відповів. Його довга важка коса завивалася кільцями на землі позаду нього. Він перекинув її через праве плече і почав один за одним виймати дзвіночки. Через мить Дані перехилилася до нього, аби допомогти. Коли вони закінчили, Дрого майнув рукою, і вона зрозуміла. Повільно та ретельно вона узялася розплутувати йому косу.