Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гра престолів

— Я не можу полишити його ані на мить, адже кожна мить може стати останньою. Я маю бути з ним, якщо… раптом…

Вона взяла неживу руку свого сина, переплела свої пальці з його. Він лежав такий тонкий, аж прозорий, у руках не лишилося ані краплі сили, та все ж крізь шкіру відчувалося тепло життя.

Голос Робба пом’якшав.

— Він не помре, матінко. Маестер Лювин сказав, що найбільша небезпека вже минула.

— А раптом маестер Лювин помиляється? Раптом я знадоблюсь Бранові, а мене не буде поруч?

— Ви потрібні ще й Ріконові, — суворо мовив Робб. — Йому три роки, він не розуміє, що коїться. Він вирішив, що усі його покинули, тож біга за мною цілісінький день, чіпляється мені за ногу і плаче. Я не знаю, що з ним робити.

Він запнувся на мить, пожував нижню губу, як робив, коли був малий.

— Матінко, ви потрібні також і мені. Я стараюся, але… Я не можу з усім впоратися сам.

Його голос раптом здригнувся, і Кетлін згадала, що йому ж усього чотирнадцять років. Вона б воліла підвестися та піти до нього, але Бран тримав її за руку, і вона не могла ворухнутися.

Ззовні вежі завив вовк. Кетлін здригнулася, усього на мить.

— Це Бранів. — Робб відкрив вікно та впустив нічне повітря до задухи опочивальні. Виття стало чути краще. То був холодний, самотній звук, повний смутку та відчаю.

— Не треба, — мовила вона. — Бранові потрібне тепло.

— Бранові потрібно чути вовків, — відповів Робб. Десь далеко у Зимосічі першому вовкові почав підспівувати другий. Тоді третій, вже ближче.

— То Кудлай та Сірий Вітер, — мовив Робб, слухаючи їх сплетені голоси. — Якщо прислухатися, їх неважко розрізнити.

Кетлін тремтіла. Від смутку, від холоду, від виття вовків. Одна ніч змінювала іншу, а в холодному замку так само вили вовки й холодні вітри, а її хлопчик так само лежав розбитий. Наймиліший, найласкавіший з її дітей — Бран, що так любив сміятися і лазити по стінах, мріяв про лицарство, а тепер його нема, і вона ніколи більше не почує його сміху. Схлипуючи, вона вивільнила свою руку з його і закрила вуха від того жахливого виття.

— Хай вони замовкнуть! — заволала вона. — Я не можу, я не винесу, хай вони замовкнуть, убий їх, якщо треба, хай лишень замовкнуть!

Вона не пам’ятала, як упала долі, та все ж упала, і Робб підняв її на ноги сильними руками.

— Не бійтеся, матінко. Вони його ніколи не скривдять.

Він відвів її на вузьку лежанку в кутку опочивальні.

— Заплющте очі, — лагідно мовив він. — Відпочиньте. Маестер Лювин сказав, що ви не спали з самого Бранового падіння.

— Я не можу, — проридала вона. — Хай простять мені боги, Роббе, я не можу, а раптом він помре, коли я спатиму, раптом він помре, помре…

Вовки продовжували виття. Вона зойкнула і знову закрила вуха.

— Боги мої, та зачини ж вікно!

— Якщо присягнетеся, що поспите. — Робб підійшов до вікна, але щойно потягнувся по віконниці, як до жалобного виття лютововків додався якийсь інший звук.

— Собаки, — мовив він, прислухаючись. — Гавкають усі собаки. А досі не гавкали…

Кетлін почула, як йому перехопило подих. Піднявши очі, вона побачила при світлі каганця, як він зблід.

— Вогонь, — прошепотів він.

«Пожежа», подумала вона, а тоді відразу: «Бран!».

— Допоможи мені, — вигукнула вона й сіла. — Допоможи винести Брана!

Робб, здавалося, не почув.

— Бібліотечна вежа горить, — мовив він.

Зараз Кетлін вже бачила миготіння червонястого полум’я через відкрите вікно. Вона осіла з полегшенням. Бранові ніщо не загрожувало. Бібліотека знаходилася через замковий двір від них, пожежа не могла дістатися так далеко.

— Дяка богам, — прошепотіла вона.

Робб глянув на неї, як на божевільну.

— Матінко, сидіть тут. Я повернуся, щойно загасять пожежу.

І побіг. Вона чула, як він кричить до сторожі коло кімнати, як вони щосили біжать, стрибаючи через кілька сходинок.

Ззовні у дворі кричали «Пожежа!», верещали, тупали ногами, налякано іржали коні, скажено гавкали замкові собаки. А виття припинилося, раптом зрозуміла вона, слухаючи галас. Лютововки замовкли.

Підійшовши до вікна, Кетлін проказала про себе молитву до семи божих ликів. Через двір з вікон бібліотеки вибивалися довгі язики полум’я. Вона подивилася на дим, що злітав до неба, і з сумом згадала книжкове зібрання Старків, яке накопичувалося століттями. Тоді зачинила віконниці.

Коли Кетлін відвернулася від вікна, у кімнаті стояв якийсь чоловік.

— Чого це ви тут, — кисло пробурмотів він. — Нікого не мало бути.

Малий брудний чолов’яга мав на собі гидке буре лахміття, і смерділо від нього конями. Кетлін знала усіх стайнярів, що працювали при конях, та цей був не з них. Худий волоцюга мав рідке світле волосся та бліді очі, глибоко запалі у кощаве обличчя. А в руці він тримав кинджал.

Попередня
-= 54 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

Назар 12:47:23

Хто перекладав книгу?
БРАТЧИКИ Нічної варти?
Старки господарі ЗИМОСІЧІ?
Джон СНІГОВІЙ?
Що за жесть. І це тільки перші сторінки книги. Боюся навіть уявити що буде далі.


anonymous9982 05.09.2014

книга интересная, но почему отсутствует текст на страницах с 190 по 200? Фантазия читателя сама должна подсказать сюжет?


Додати коментар