Слава ЗСУ!

Він уклонився Джофрі й мовив:

— Матиму за честь пізніше дізнатися від вас достеменно, як дев’ятирічна дівчинка, менша за мокрого щура, обеззброїла принца ручкою від мітли і викинула його меча до річки.

Поки Ренлі зачиняв за собою двері, Нед почув його останні слова:

— Лев’ячий Зуб… — І ще один напад реготу.

Принц Джофрі, блідніючи, розпочав вельми відмінну оповідку про ті самі події. Коли він закінчив, король важко підвівся зі свого місця, на вид бажаючи опинитися де завгодно, аби не тут.

— Семеро дідьків на мене, що я маю про це думати? Він каже одне, вона — зовсім інше!

— Там були не тільки вони двоє, — зазначив Нед. — Сансо, піди-но сюди.

Нед чув від неї всю історію ще того вечора, коли зникла Ар’я, тому знав правду.

— Розкажи, доню, як усе було.

Його старша дочка, вагаючись, ступила наперед. Вона була вдягнена у блакитний оксамит з білою торочкою, мала на шиї срібне намисто, а її густе волосся аж сяяло, добре розчісане. Санса блимнула очима на сестру, тоді на принца.

— Я не знаю, — мовила вона плаксиво. Здавалося, більше за все їй хотілося втекти. — Я не пам’ятаю. Все сталося так швидко, я не бачила…

— Ах ти ж гнилуха! — заверещала Ар’я, стрілою кинулася на сестру, збила її з ніг на підлогу і замолотила кулаками. — Брехло, брехло, брехло!

— Ар’я, припини! — загукав Нед. Джорі відтяг її від сестри, а вона впиралася і хвицялася. Нед підняв Сансу, бліду та тремтливу, на ноги.

— Ти не забилася? — запитав він в дочки, але та втупилася у Ар’ю і, здавалося, нічого не чула.

— Це дівчисько таке ж дике, як ота її гидка тварюка, — мовила Серсея Ланістер. — Роберте, я бажаю, щоб її покарали.

— Побийте мене семеро дідьків! — вилаявся Роберт. — Серсея, подивись на неї! Перед нами мала дитина. Що я маю робити: прогнати її по вулицях батогами? Діти люблять битися, що поробиш, хай їм грець. Справу скінчено. Нічого непоправного не сталося.

Королева оскаженіла.

— Джоф носитиме ці рубці до кінця життя!

Роберт Баратеон глянув на свого старшого сина.

— То хай носить. Може, буде наука. Нед, покарай свою дитину сам. А я подбаю про свого сина.

— Радо, ваша милість, — відповів Нед з величезним полегшенням.

Роберт хотів уже піти, але королева ще не закінчила.

— А що буде з лютововком? — вигукнула вона йому услід. — Що буде з чудовиськом, яке мордувало твого сина?

Король зупинився, обернувся, спохмурнів.

— Справді, я й забув про клятого вовка.

Нед бачив, як Ар’я напружилася у руках Джорі. Той швидко відповів:

— Ми не знайшли жодних слідів вовчиці, ваша милість.

Роберт сприйняв цю звістку не без утіхи.

— Не знайшли? Та й по тому.

Але тут піднесла голос королева:

— Сто золотих драконів тому, хто принесе мені її шкуру!

— Чи не задорога шкурка, — пробурчав Роберт. — Від мене ти шеляга на неї не діждешся, жінко. Сама купуй собі хутро за ланістерівське золото.

Королева кинула на нього крижаний погляд.

— Я й гадки не мала, який скнара в мене чоловік. Той король, за якого я виходила заміж, кинув би вовчу шкуру мені на ліжко ще до заходу сонця!

Роберт потемнів обличчям від гніву.

— О, то була б хитра штука — кинути шкуру, не маючи вовка!

— Але ми маємо вовка, — заперечила Серсея Ланістер. Вона говорила вельми спокійно, та очі в неї сяяли переможним блиском.

Присутнім знадобилося трохи часу, аби зрозуміти, про що йдеться, але нарешті король роздратовано знизав плечима:

— Твоя воля. Хай пан Ілин подбає.

— Роберте, ти, либонь, жартуєш! — не повірив почутому Нед.

Але король не мав гумору сперечатися далі.

— Годі, Неде. Не хочу більше цього чути. Лютововк — то дикий і страшний звір. Рано чи пізно він визвіриться на твоє дитя так само, як ота потвора — на Джофрі. Подаруй їй цуценя, хай радіє.

Тут нарешті почало доходити й до Санси. Вона повернула до батька нажахані очі.

— Це ж вони не про Панночку, ні? — І побачила правду на батьковому обличчі. — Ні, тільки не Панночку! Панночка ж нікого не кусала, вона така добра…

— Панночки там взагалі не було! — сердито скрикнула Ар’я. — Хоч їй спокій дайте!

— Не дайте їм нічого їй зробити, — благала Санса, — не дозвольте їм, прошу, благаю, там не було Панночки, то все Німерія, то Ар’я винувата, не можна так робити, це ж не Панночка, не дайте їм скривдити Панночку, вона ніколи нікого не кусатиме, я обіцяю, я обіцяю…

І вдарилася у сльози. Нед тільки й міг, що тримати її у обіймах, поки вона ридала. А тоді подивився через палату на Роберта. На свого старого друга, колись ближчого за брата.