Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гра престолів

Тепер місто вкривало берег, скільки Кетлін могла бачити: одне на одне громадилися кам’яні садиби, комори, склади, гостині двори та корчми, шинки та бурдеї, сади та цвинтарі. Гамір рибного базару було чутно навіть звідси. Між будинками виднілися широкі проїзди, обсаджені деревами, звивисті вулиці, провулки такі вузькі, що двоє людей заледве б у них розійшлися. Пагорб Візеньї вінчав Великий Септ Баелора при сімох кришталевих баштах. На іншому кінці міста, на пагорбі Раеніс, стояли зчорнілі стіни Драконосхрону, чия велетенська баня лежала у руїнах, а спижева брама була зачинена вже зі століття. Між ними бігла пряма, як стріла, Сестринська вулиця. Вдалині виднілися і стіни міста, високі та міцні.

Уздовж води тягнулася добра сотня причалів. Уся гавань була забита кораблями. Підходили та відвалювали морські рибальскі дуби та річкові байдаки, туди-сюди між берегами Чорноводної сновигали перевізники, купецькі галери вивантажували крам з Браавосу, Пентосу та Лису. Кетлін побачила розкішно прикрашену прогулянкову барку королеви, припнуту коло товстопузого, чорного від смоли китобоя з Порту Ібен. Вище річкою у докових клітках стояв десяток вузьких бойових кораблів зі згорнутими вітрилами та хижими залізними таранами, що визирали над водою.

А над усім цим з високого Аегонового пагорба нависав Червоний Дитинець: сім величезних круглих башт, увінчаних залізними зубцями, похмуре громаддя передбрамної башти-стрільниці, бані палат, накритні мости, казарми, підземелля, комори, товстезні зовнішні мури, поцятковані стрілецькими гніздами, і усе це вибудуване зі світло-червоного каменю. Наказав збудувати дитинця ще Аегон Завойовник, та закінчив тільки його син, Маегор Лютий. Після того він зітнув голови усім каменярам, теслям… геть усім, хто мурував замок. Тільки кров дракона мала знати надалі усі таємниці твердині Драконовладців. Така була воля короля.

Але зараз над мурами майоріли золоті, а не чорні прапори, і там, де колись дихав вогнем триголовий дракон, нині танцював увінчаний короною олень дому Баратеон.

Корабель-лебідь з Літніх островів якраз виходив з порту, розпустивши по вітру велетенські білі вітрила на високих щоглах. «Штормова танцівниця» пройшла повз нього, йдучи прямим курсом до берега.

— Ласкава пані, — мовив пан Родрік, — лежачи у ліжку, я думав про те, як нам краще діяти. Вам не треба ходити до замку. Я піду замість вас і приведу пана Арона до якогось безпечного місця.

Вона уважно роздивилася старого лицаря, поки галера підходила до молу. Морео вигукував накази валірійським суржиком Вільних Міст.

— Ви ризикуватимете не менше за мене.

Пан Родрік посміхнувся.

— Оце вже ні. Я подивився на своє обличчя у воді й заледве сам себе упізнав. Остання людина, яка бачила мене без рясної порості на обличчі, була моя мати, а вона сорок років як померла. Гадаю, пані, що для мене ніякої загрози немає.

Морео проревів наказ. Шістдесят весел піднялися з води, як одне, а тоді почали табанити. Галера вповільнилася. Ще один наказ, і весла сховалися у короб. Коли корабель бумкнув об причал, тирошійці вискочили, щоб пришвартувати його. Вибіг Морео, посміхаючись аж на кутні:

— Ось і Король-Берег, ласкава пані, як наказували. І ніколи ще море не знало такого швидкого та безпечного переходу. Чи не треба віднести ваші речі до замку?

— Ми не поїдемо до замку. Чи не змогли б ви порадити якогось заїзда недалеко від річки, де досить чисто і зручно?

Тирошієць посмикав свою роздвоєну зелену бороду.

— Таки-так. Я знаю кілька закладів, де вам буде зручно. Але спершу, пробачте мою зухвалість, залагодимо справу про другу половину платні. Не рахуючи того срібла, яке ви з вашої ласки обіцяли на доданок. Шістдесят оленів, якщо не помиляюся.

— Вони для веслярів, — нагадала Кетлін.

— Ніяк інакше, — запевнив Морео. — Проте доцільно віддати гроші мені на зберігання, доки ми не повернемося до Тирошу. Заради їхніх дружин та дітей. Якщо віддати їм срібло тут, моя пані, вони програють його у кості або ж віддадуть за нічні задоволення.

— Не найгірший спосіб витратити гроші, — встряг у розмову пан Родрік. — Зима насувається.

— Люди мають самі вирішувати за себе, — мовила Кетлін. — Вони заробили це срібло. Як вони його витратять — то не мій клопіт.

— Воля ваша, пані, — вклонився з усмішкою Морео.

Для певності Кетлін виплатила гроші веслярам сама, по оленю кожному, а ще кілька мідяків тим двом, які віднесли їхні скрині до запропонованого Морео заїзду на середині пагорба Візеньї. То була стара корчма у Вугровому провулку, яка розповзлася прибудовами на всі боки. Хазяйнувала у корчмі похмура неоковирна шкиринда. Вона підозріло побігала по них оком і вкусила запропоновану монету, щоб її не надурили. Проте кімнати були великі, мали багато повітря і світла, до того ж Морео присягався, що смачнішої рибної юшки, ніж у неї, не варять ніде у Семицарстві. А найкраще було те, що іменами постояльців корчмарка не цікавилася взагалі.

Попередня
-= 70 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

Назар 12:47:23

Хто перекладав книгу?
БРАТЧИКИ Нічної варти?
Старки господарі ЗИМОСІЧІ?
Джон СНІГОВІЙ?
Що за жесть. І це тільки перші сторінки книги. Боюся навіть уявити що буде далі.


anonymous9982 05.09.2014

книга интересная, но почему отсутствует текст на страницах с 190 по 200? Фантазия читателя сама должна подсказать сюжет?


Додати коментар