Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гра престолів

— Краще б вам не ходити до загальної зали, — мовив пан Родрік, коли вони поселилися. — У такому місці ніхто не знає напевне, що за очі на тебе витріщаються.

На собі лицар мав кольчугу, кинджала та меча, які ховав під темним кобеняком.

— Я повернуся до темряви разом з паном Ароном, — обіцяв він. — А ви, пані, тим часом відпочиньте.

Кетлін і справді дуже стомилася. Подорож була довгою і виснажливою, та й роки її були вже не ті. Її вікна відкривалися на провулок та дахи, а за ними було видно Чорноводну. Вона дивилася, як іде геть пан Родрік, швидко крокуючи людними вулицями. Коли він зник серед натовпу, вона вирішила нарешті послухати його поради. Постіль було набито соломою, а не пір’ям, та вона не зважала і швидко заснула.

Прокинулася вона від грюкання у двері.

Кетлін різко сіла на ліжку. За вікном дахи Король-Берега червоніли від сонця, що сідало. Вона спала довше, ніж бажала. У двері знову загупав кулак, і чийсь голос завимагав:

— Відкрийте, ім’ям короля!

— Одну мить, — відповіла вона, тоді загорнулася у накидку і схопила кинджал зі столика при ліжку, а вже потім відсунула засув на важких дерев’яних дверях.

Чоловіки, які проштовхалися до кімнати, мали на собі чорні кольчуги та золоті киреї міської варти. Їхній начальник усміхнувся, побачивши кинджал, і мовив:

— Нема потреби, мосьпані. Ми лише супроводимо вас до замку.

— За чиїм наказом? — запитала вона.

Він показав їй стрічку, і в Кетлін перехопило подих. На печатці сірого воску був зображений пересмішник.

— Петир, — вимовила вона. Так скоро. Мабуть, щось сталося з паном Родріком. Вона подивилася на начальника сторожі.

— Ви знаєте, хто я?

— Ні, мосьпані, — відповів той. — Пан Мізинець звеліли тільки доправити вас до нього, поводитися чемно.

Кетлін кивнула.

— Тоді почекайте за дверима, поки я вдягнуся.

Вона помила руки у балійці та перев’язала їх чистим полотном. Неслухняними, дерев’яними пальцями якось спромоглася ушнурувати сукню і застібнути на шиї непоказну буру накидку. Як Мізинець міг дізнатися, що вона тут? Пан Родрік йому б нізащо не сказав. Старий був упертий і вірний попри все на світі. Чи не спізнилися вони? Може, Ланістери встигли до Король-Берега раніше за них? Ні, якби так, то до столиці приїхав би й Нед, а він напевне прийшов би до неї сам. Тоді як?..

Раптом вона подумала: «Морео». Тирошієць знав, хто вони такі і де поселилися, лихо б його вхопило. Може, хоч не задешево продав, матиме зиск.

Їй підвели коня. Поки вона їхала, оточена золотокирейниками, на вулицях запалювали ліхтарі, й Кетлін мовби відчувала на собі очі міста. Коли вони дісталися Червоного Дитинця, грати були опущені, а величезна брама зачинена на ніч, проте вікна замку миготіли численними вогнями. Стражники залишили коней за стінами і провели її через вузьку потерну, а далі нескінченними сходами до башти.

Він сидів сам-один у кімнаті за важким дерев’яним столом і писав при світлі олійниці. Коли її провели досередини, він відклав перо і подивився на неї.

— Кет, — мовив він тихо і спокійно.

— Чому мене привели сюди таким чином? — вимогливо запитала вона.

Він підвівся і коротким помахом руки відіслав сторожу.

— Залиште нас.

Сторожа вийшла геть.

— Сподіваюся, з тобою поводилися як належить, — почав він, коли вони зникли. — Я віддав чіткий наказ.

Тоді він помітив перев’язки.

— Твої руки…

Кетлін не відповіла на незакінчене питання.

— Я не звикла, щоб мене викликали, мов служницю, — мовила вона крижаним голосом. — Здається, хлопчиком ви пам’ятали шляхетні звичаї.

— Я розгнівав вас, моя пані. Та це не входило у мої наміри. — Він виглядав винуватим. Від цього до Кетлін повернулися спогади. Він був бешкетним хлопчиськом, але потім завжди виглядав винуватим — такий вже мав хист. Роки не дуже змінили його. Петир був невеличким хлопчиною і виріс у невеличкого чоловічка — на вершок-другий нижчого за Кетлін, швидкого та тендітного, з гострими рисами обличчя і глузливими сіро-зеленими очима, які вона добре пам’ятала. Зараз він мав маленьку гостру борідку і сиві нитки у темному волоссі, хоча ще й за тридцять не перевалив. Сивина пасувала до срібного пересмішника, яким він застібав делію. Навіть малою дитиною він дуже полюбляв срібло.

— Звідки ви знали, що я приїхала до міста? — запитала вона.

— Наш пан Варис знає усе, — відповів з усмішкою Петир. — Він скоро до нас приєднається, та спершу я хотів побачити тебе наодинці. Пройшло стільки часу, Кет. Скільки ж це років?

Кетлін пропустила мимо вух його панібратство. Зараз вона мала більш нагальні запитання.

Попередня
-= 71 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

Назар 12:47:23

Хто перекладав книгу?
БРАТЧИКИ Нічної варти?
Старки господарі ЗИМОСІЧІ?
Джон СНІГОВІЙ?
Що за жесть. І це тільки перші сторінки книги. Боюся навіть уявити що буде далі.


anonymous9982 05.09.2014

книга интересная, но почему отсутствует текст на страницах с 190 по 200? Фантазия читателя сама должна подсказать сюжет?


Додати коментар