Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гра престолів

Стоячи коло зброярні й дивлячись угору, Джон відчував себе пригніченим майже так само, як того дня на королівському гостинці, коли побачив стіну вперше. Така вже вона була, та Стіна. Інколи він майже забував про її існування, як забуваєш про землю під ногами або небо над головою. А іншого разу йому здавалося, ніби у світі немає нічого, крім неї. Все-таки Стіна була старіша за Семицарство. Коли Джон стояв під нею і дивився вгору, йому паморочилося у голові. На нього неначе тиснула і грозилася звалитися уся велетенська крижана вага. Чомусь Джонові здавалося, що коли впаде Стіна, то і весь світ упаде разом з нею.

— Мимоволі стає цікаво, що ж там за нею, — раптом вимовив знайомий голос.

Джон озирнувся.

— Ланістере. Я не бачив… тобто, я думав, що я тут сам.

Тиріон Ланістер утушкувався у хутро так, що нагадував невеличкого ведмедя.

— Мушу визнати, інколи дуже корисно застигати людей зненацька. Можна дізнатися багато несподіваного.

— Від мене ви нічого не дізнаєтеся, — відповів Джон. Останнім часом, відколи скінчилася їхня подорож, він майже не бачив карлика. Як брат королеви, Тиріон Ланістер був почесним гостем Варти. Князь-воєвода надав йому кімнати у Король-Башті — так вона прозивалася, хоча жодних королів там не бувало століттями. Ланістер обідав за столом Мормонта, вдень об’їжджав Стіну, ввечері пив та грав у кості з паном Алісером, Бовеном Маршем та іншою старшиною.

— І все ж я постійно чогось дізнаюся, де б не бував. — Карлик махнув на Стіну кривим чорним ціпком. — Так от, як я казав: чому це, щойно одна людина побудує стіну, інша негайно прагне знати, що там за нею?

Він нахилив голову набік і подивився на Джона цікавими різнокольоровими очима.

— Ти ж прагнеш знати, що там на іншому боці, хіба не так?

— Нічого там такого нема, — відповів Джон. Він більше за все на світі прагнув поїхати з Бендженом Старком у розвідку, заглибитися до таємниць страхолюдного лісу, перестріти дичаків Манса-Розбишаки і захистити королівства від Інших, але про свої бажання волів краще мовчати. — Розвідники кажуть, там ліси, гори, морозні озера, багато снігу та льоду.

— А ще мамуни і чугайстри, — додав Тиріон. — Не забуваймо і про них, Снігу-воєводо, бо інакше навіщо тут стовбичить це величезне одоробло?

— Не називайте мене Снігом-воєводою.

Карлик вигнув брову.

— А як тебе краще називати? Може, Бісом? Тільки покажи, що тебе можна поранити словом, і з тебе глузуватимуть до кінця життя. Якщо тобі дали прізвисько — бери його і роби своїм власним. Тоді тебе не зможуть ним скривдити.

Він знову змахнув ціпком.

— Пішли-но пройдемося. У трапезній якраз мають подати якесь гидке вариво, а мені не завадила б миска чогось гарячого.

Джон теж був голодний, тому пішов разом з Ланістером, сповільнивши крок, бо карлик шкутильгав важко і незграбно. Здіймався вітер, старі дерев’яні будови скрипіли навколо, а десь далеко брязкала забута важка віконниця. Одного разу почулося глухе гупання, з даху з’їхав пласт снігу і впав недалеко від них.

— Не бачу твого вовка, — зазначив Ланістер, поки вони йшли до трапезної.

— На час навчання я припинаю його на ланцюг у старій стайні. Усі коні зараз стоять у східній стайні, отож його там ніхто не чіпає. А решту часу він зі мною. Я сплю в келії в Гардіновій Башті.

— Це в якій зубці обвалилися, чи що? В неї ще внизу в дворі купа битого каміння, а хилиться так, наче то наш ясновельможний король Роберт пив усю ніч? Я гадав, у тих баштах уже ніхто не живе.

Джон здвигнув плечима.

— Нікому нема діла, де ти спиш. Більшість старих веж стоять порожні, можна знайти собі яку завгодно келію.

Колись у замку Чорному стояла залога з п’яти тисяч бійців разом з конями, челяддю та зброєю. Тепер їх було вдесятеро менше, і замок потроху розсипався.

Сміх Тиріона Ланістера запарував у холодному повітрі.

— Скажу твоєму батькові, хай наловить якомога більше каменярів, щоб башти зовсім не упали.

Джон відчував, що той глузує, але й правди було ніде діти. Варта збудувала уздовж Стіни дев’ятнадцять великих фортець, та лише три з них лишалися зайнятими: Східна-Варта-коло-Моря на сірому вітристому березі, Тіньова Вежа біля гір, де кінчалася Стіна, і замок Чорний між ними, на кінці королівського гостинця. Інші фортеці давно стояли покинуті — самітні й страхолюдні місця, де холодні вітри свистіли крізь чорні вікна, а парапетами ходили привиди загиблих.

— Краще жити одному, — пробурчав Джон. — Решта лякається Привида.

— Розумні хлопці, — відповів Ланістер, а тоді змінив предмет розмови. — Кажуть, що твого дядька немає надто довго.

Попередня
-= 77 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

Назар 12:47:23

Хто перекладав книгу?
БРАТЧИКИ Нічної варти?
Старки господарі ЗИМОСІЧІ?
Джон СНІГОВІЙ?
Що за жесть. І це тільки перші сторінки книги. Боюся навіть уявити що буде далі.


anonymous9982 05.09.2014

книга интересная, но почему отсутствует текст на страницах с 190 по 200? Фантазия читателя сама должна подсказать сюжет?


Додати коментар