Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гра престолів

Богам Зимосічі належав зовсім інший гай: кілька морг темного дикого лісу, якого ніхто не чіпав десять тисяч років, поки навколо нього розростався ушир похмурий замок. У гаю царювали запахи гнилля і мокрої зопрілої землі. Краснодерева не бажали тут рости, а натомість громадилися хащі впертих вартових у обладунках з сіро-зеленої глиці, могутніх дубів та залізодерев, старіших за самі королівства. Товсті чорні стовбури купчилися і спліталися, покручене гілля нависало щільним дахом над головою, товсті криві корені борюкалися один з одним під ногами. У гаю панувала глибока тиша і похмурі тіні, а боги, що жили тут, не мали імен.

Та вона знала, що цього вечора саме тут знайде свого чоловіка. Коли він забирав життя іншої людини, то завжди приходив до божегаю шукати спокути.

Кетлін отримала ім’я і помазання сімома єлеями у веселці світла, що наповнювало септ Водоплину. Вона трималася Віри, як її батько, діди та прадіди. Її боги мали імена, їхні обличчя вона знала не гірше за обличчя батьків. Богослужіння — то був септон з кадилом, запах ладану, переливчасто-живий від світла семигранний кришталь, піднесені у псаломі голоси. Таллі мали й божегай, як усі великі доми, але там тільки гуляли, читали або лежали у травичці на сонечку. Богослужіння ж правилися у септі.

Заради неї Нед побудував невеличкий септ, де вона могла співати семи божим образам. Але у жилах Старків текла кров першолюдей, і за богів вони, як і давно зниклі діти лісу, мали старих, безликих, безіменних мешканців зелених хащів.

У самій середині гаю над маленьким ставком з чорною холодною водою височіло старезне оберіг-дерево. Нед називав його «серце-деревом». Воно мало білу, як кістка, кору і темно-червоне листя, схоже на тисячі заплямованих кров’ю рук. На стовбурі величезного дерева було вирізане скорботне обличчя з глибокими, червоними від смоли очима, які, здавалося, спостерігають за усім навколо зі старих часів, давніших за сам замок Зимосіч. Якщо вірити переказам, вони бачили, як Брандон Будівник закладав першого каменя, як навколо росли гранітові замкові мури. Казали, що обличчя на деревах вирізані дітьми лісу давно минулих століть ще до того, як першолюди прийшли з-за вузького моря.

На півдні усі оберіг-дерева зрубали або спалили тисячі років тому. Вони збереглися тільки на Острові Ликів, де зелені люди несли свою мовчазну варту. Але на півночі жили інакше. Кожен замок мав свій божегай, в кожному божегаї росло серце-дерево, а кожне серце-дерево мало своє обличчя.

Кетлін знайшла чоловіка під оберіг-деревом. Він сидів на вкритому мохом камені, тримаючи поперек колін дідівського обіручного меча на ймення Лід. У чорних, як ніч, водах ставка було видно, як князь чистить зброю. Тисячолітня товста підстилка проковтнула звук кроків по землі божегаю, та все одно за кожним її рухом пильно стежили червоні очі оберіг-дерева.

— Неде, — неголосно покликала вона.

Він підняв голову і побачив її.

— Кетлін, — відповів Нед голосом сухим і далеким. — Де діти?

Він завжди й незмінно вітав її цим питанням.

— Сперечаються на кухні про імена вовченят.

Вона простелила накидку на землі та сіла біля ставка, спиною до оберіг-дерева. Відчувала, як очі дивляться на неї, але вирішила не зважати.

— Ар’я вже закохалася у своє, Санса захоплена і повна дяки, а Рікон якийсь непевний.

— Боїться? — запитав Нед.

— Трохи, — зізналася вона. — Та йому ж тільки три роки.

Нед спохмурнів.

— Хай вчиться дивитися страхові у очі. Не буде ж йому вічно три роки. А зима насувається.

— Так, — погодилася Кетлін. Від цих слів їй завжди ставало зимно. Гасло Старків. Кожен шляхетний дім мав своє гасло, свої керівні слова. Сім’ї жили за тими словами, звіряли з ними свою совість, ба навіть молилися ними богам. У гаслах чулися вихваляння власною честю та славою, обіцянки віри та правди, присяги на вірність і мужність. Все, що завгодно. Але не в Старків. Старки казали просто: «Зима насувається». Вже не вперше їй спало на думку, які незвичайні люди живуть тут, на півночі.

— Той чоловік помер з гідністю, мушу визнати, — мовив Нед. У одній руці він тримав клапоть намасленої шкіри, яким водив по мечеві, налощуючи метал до темного блиску. — І я радий за Брана. Ти могла б ним пишатися.

— Я завжди пишаюся Браном, — відповіла Кетлін, спостерігаючи за мечем. Вона бачила брижі глибоко у булаті, де ковалі сотні разів нагортали метал дрібними рясицями сам на себе. Кетлін не плекала великої любові до мечів, та все ж не могла заперечувати краси Льоду. Його викували у Валірії ще до того, як Лихо спіткало старе Валірійське Вільноземство. Тамтешні ковалі порали метал не тільки важкими молотами, але й могутніми чарами. Чотириста років минуло відтоді, як меча винесли з кузні, а він і досі зберігав первісну гостроту. Ім’я ж його було ще старішим — воно прийшло з тих часів, коли Старки правили як королі на Півночі.

Попередня
-= 9 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

Назар 12:47:23

Хто перекладав книгу?
БРАТЧИКИ Нічної варти?
Старки господарі ЗИМОСІЧІ?
Джон СНІГОВІЙ?
Що за жесть. І це тільки перші сторінки книги. Боюся навіть уявити що буде далі.


anonymous9982 05.09.2014

книга интересная, но почему отсутствует текст на страницах с 190 по 200? Фантазия читателя сама должна подсказать сюжет?


Додати коментар