Слава ЗСУ!

Зрештою Ар’я видерлася на лаву під вікном, хлюпаючи носом і ненавидячи усіх навколо, а найбільше себе саму. Усе погане, що сталося — то була її провина. Так казала Санса, і Джейна також.

У двері затарабанив Товстун Том.

— Ар’я, дівчинко, що сталося? — гукнув він. — Чи ти там, усередині?

— Ні! — заверещала вона. Стукіт припинився, і через мить вона почула, як стражник іде геть. Товстуна Тома завжди легко було пошити в дурні.

Ар’я стала навколішки біля своєї скрині, що стояла у ногах ліжка, відкинула ляду і почала обіруч витягати одяг. Вона хапала повні руки шовку і оксамиту, єдвабу і штофу, а тоді викидала усе на підлогу. Те, що вона сховала на дні, лежало там і досі. Ар’я підняла його майже з ніжністю і витягла тонкого клинка з піхов.

Голка.

Вона знову згадала Мику. ЇЇ очі наповнилися сльозами. Винувата вона, тільки вона і ніхто інший. Якби ж вона не просила його битися з нею на мечах…

Тоді по її дверях загупали гучніше, ніж попереднього разу.

— Ар’я Старк, відчиніть ці двері негайно, чуєте мене?!

Ар’я крутнулася, тримаючи Голку напоготові.

— Не смійте сюди заходити!

І відчайдушно полоснула повітря.

— От я все розкажу панові Правиці! — шаленіла за дверима септа Мордана.

— Начхати! — заверещала у відповідь Ар’я. — Ідіть геть!

— Ви пошкодуєте про вашу негідну поведінку, панно, я вам обіцяю!

Ар’я слухала під дверима, поки не почула септини кроки, що віддалялися.

Вона повернулася до вікна, не випускаючи Голку з рук, і зиркнула на замковий двір унизу. От якби ж вона вміла лазити, як Бран, майнула думка: тоді б вона вилізла у вікно, злізла по стіні башти, втекла б з цього жахливого місця, якнайдалі від Санси, септи Мордани, принца Джофрі, усіх. Вкрасти з кухні харчів, узяти Голку, її добрі чобітки та теплу свитку. Вона б могла знайти Німерію в пущі нижче Тризуба, і вони б разом повернулися до Зимосічі або ж утекли на Стіну до Джона. Як шкода, що Джона зараз тут немає. Може б їй не було так самотньо.

Тихий стукіт у двері відволік Ар’ю від вікна та думок про втечу.

— Ар’є, — покликав голос її батька. — Відчини мені двері. Побалакаймо.

Ар’я рушила до дверей і підняла клямку. Батько був сам-один і радше сумний, аніж сердитий. Та від того Ар’ї стало тільки гірше.

— Можна увійти?

Ар’я кивнула, потім присоромлено опустила очі долу. Батько зачинив двері.

— Чий це меч?

— Мій. — Ар’я майже забула про Голку в руці.

— Дай-но мені.

Ар’я неохоче склала зброю, питаючи себе, чи візьме її колись у руки знов. Батько покрутив меча проти світла, роздивився обидва боки клинка, перевірив гостроту вістря великим пальцем.

— Такі клинки носять брави, — мовив він. — Але, здається, тавро на ньому я впізнаю. Це Мікенова робота.

Ар’я не могла брехати батькові, тож опустила очі.

Князь Едард Старк зітхнув.

— Моя дев’ятирічна дочка узброїлася з моєї ж кузні, а мені геть нічого не відомо. Правиця Короля має правити на Семицарстві, а я не можу впорати власну чадь. Як тобі вдалося придбати меча, Ар’є? Звідки ти його взяла?

Ар’я зажувала губу і нічого не відповіла. Вона не хотіла зрадити Джона, хай навіть їхньому ж батькові.

Через якусь мить батько мовив:

— Та нехай. Насправді мені до того нема діла.

Він кинув на меча суворий погляд.

— Але це не дитяча забавка, передусім не дівчача. Що б сказала септа Мордана, коли б дізналася, що ти граєшся мечем?

— Я не граюся! — заперечила Ар’я. — А ще я ненавиджу септу Мордану.

— Годі! — Цього разу голос батька був грізний і владний. — Септа лише виконує свій обов’язок, з якого, бачать боги, ти зробила для неї суцільну муку. Ми з твоєю матір’ю поклали на неї тяжке завдання: зробити з тебе шляхетну панну.

— А я не хочу бути ніякою панною! — спалахнула Ар’я.

— Мені б личило негайно зломити цю іграшку через коліно і покласти край твоєму неподобству.

— А Голка не зламається! — зухвало вигукнула Ар’я, хоча у голосі забриніло щось зрадливе.

— То вона ще й ім’я має? — Батько зітхнув. — Ой, Ар’є… Ти в мене дикунка, доню. Батько казали про таких: «вовча кров». Ліанна мала у собі дещицю, а Брандон — чималеньку дещицю. Обоє зійшли у могилу замолоду.

Ар’я чула сум у батьковому голосі. Він нечасто казав щось про свого батька, брата чи сестру, що померли, коли вона ще не народилася.

— Ліанна носила б меча при боці, якби наш вельможний батько їй дозволили. Ти мені її нагадуєш. Навіть обличчям схожа.

— Та Ліанна ж була гарна, — здригнулася Ар’я. Так казали усі. А про Ар’ю такого не казав ніхто й ніколи.