Слава ЗСУ!

Ірина Калашник

Є -24 «Оса»

9.06.2016 – 6.08.2016

Наше все життя — війна є,

Кождий боресь в ній, як знає:

Сей зубами, той крильми,

Третій кігтями міцними,

Інший скоками прудкими…

Чим же боремося ми?

Ми ні силою не годні,

Ні, як карпи, многоплодні.

Ні нічвиди, як Сова,

Ані бистрі, як той Заєць,

В нас підмога лиш одна єсть —

Се розумна голова.

Нею треба нам крутити,

Ум, мов бритву, наострити,

Все обдумать в один миг,

Іншим сіті наставляти,

Але добре пильнувати,

Щоб самим не впасти в них!

Іван Франко «Лис Микита»

1

На лінії зіткнення

Над горизонтом повільно вставало сонце. Тепле повітря нового дня проганяло нічну втому. Воно освітлювало нас, заливало все переможним червоно-жовтим світлом. Зовсім скоро почнеться новий день. Навіть тут, де, здається, немає шансів на завершення безкінечної агонії, обов’язково настане новий день і зійде нове сонце.

Наші хлопці тримають висоту. Сьогодні знову видалась жарка ніч, бо ж там, по той бік невизнаних республік, ніколи не стануть воювати з честю. «Іду на ви» - це не про них. Тільки підло, тільки в спину, або ж за спинами жінок і дітей. Звісно, ніякі вони не сепаратисти. Бо ж немає донецького та луганського народу. В них нема своєї особливої культури, навіть в контексті слов’янських народів. Єдине, що їх об’єднує, це небажання приймати нову реальність. Нема СССР і не буде більше. Будь-які спроби його реанімувати перетворяться на фарс або ж опричнину, якою так багата російська історія на різні лади. Нема нічого гіршого, ніж, чіпляючись за старе, доводити свою правоту новим формаціям. Бо ж подобається це комусь чи ні, однак Україна і український народ існують. І соромно жити в Україні і не знати її культури.

Мене звуть Олександр, я виріс в південних степах. Все, що я знаю про свою країну, я переважно дізнався сам. Тому що школа не дає наразі всієї повноти знань про свою країну на по-русячених південних межах. Пройшовши навчальний курс школи, ріс я переважно на російській музиці. Лиш зрідка до нас долинали слова пісні Тараса Петриненка «Україно». І те, якщо б її так часто не ставило національне радіо, я б не знав і їх. В шум звичного музичного простору часом вривались «Океан Ельзи», «Тартак», Руслана. Насправді, їх було надто мало.

Довгий час я жив між двома культурами. Нема що приховувати - мене виховували в братськості до російського народу. Лиш знання історії наштовхувало мене на думку: братство в українському розумінні і в російському – це, по-суті, два різних братства. Бо ж для українця брат (чи скоріше побратим) - це рівна тобі людина, і лиш доброю волею українець бере на себе обов’язок захищати брата, розділити з ним чашу радості та бід. В росіян же все навпаки. Коли вони кажуть: «Ми братні народи», - вони мають на увазі, що ми одне ціле і при цьому, вони явно ціліші від нас. Росіяни всіляко хочуть довести вищість свого народу над іншими. Вони не хочуть бути першими серед рівних. Вони хочуть бути господарями над підкореними народами, які не мають права ні читати, ні писати, ні навіть думати рідною мовою. Насправді, вони не знають сенсу братства.