Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Є 24 Оса

і А оця штука вертикального зльоту? – поцікавився я.

Я подробиць не знаю, - сказав хлопець. – Знаю, що вона теж в нас є. Її розробили волонтери, що займаються безпілотниками.

Тобто, проект діючий, - сказав Андрій. – Як же ти до цього додумався?

Хлопці просто в віртуальні ігри рубались, а мені захотілось створити щось своє.

А давай-но я з тобою подружусь. Ти ж є, напевно, в соцмережах? - сказав Андрій. – Як тебе звати?

з Андрій Лановий, - сказав хлопець.

О, тезка, - сказав Андрій, потиснувши йому руку. – Це Олександр. На ось, знайди себе, - сказав Андрій даючи йому свій телефон.

Де ти вчишся? – поцікавився Андрій.

Та тут, недалеко, - махнув рукою хлопець. – В математичному коледжі. Ось я, знайшов.

Відправ там запит в друзі від мого імені, - сказав йому Андрій.

Однак тезка встиг роздивитися в мережі що треба і навіть те, що не треба.

То ви були в АТО? – поцікавився він.

в Були, а що? – сказав я.

Просто, - з деякою дитячістю сказав хлопець. – Я ж новин наслухався та й вирішив вигадати щось таке, щоб допомогло нашій розвідці в АТО. Однак зараз я не маю нічого окрім уяви і таких-сяких технічних здібностей. Я знаю, що моя Оса має цілий ряд зауважень. Останнє слово буде не за мною, а за конструктором, що візьметься за роботу над проектом. Та й те (я ж не дурний) знаю, що для реалізації цього безпілотника потрібна буде злагоджена робота різних установ та й самої держави. Це не так просто. Я ж знаю, в якій країні живу, і все розумію.

і Ну добре, малий, - сказав йому Андрій. – Не супся. Щось вигадаємо. Я ще своїм хлопцям твій проект покажу, потім громаді. Якщо дадуть добро, то будемо думати над стратегією реалізації. А поки на обрії тихо.

д Правда! – загорівся малий.

Це марна справа, - сказав я.

Однак думку я свою змінив скоріше, ніж сам того очікував.

3

Волонтери

Я повернувся додому. Почались звичайні будні, в котрих я гостро відчував свою безпорадність. З моїм характером я ледь влаштувався сторожем. Хтось мене розпитував про АТО, віталися «Слава Україні», часом мене запрошували в школи на лінійці виступити або ж так на уроці щось розказати. Однак я знав, що люди стороняться мене. А я, правду кажучи, сторонився людей. І хоч людина я говірка, однак мені було про що говорити з Андрієм та іншими побратимами. Але з людьми, що жили в моєму селищі, мені говорити не було про що.

Всі якщо не знали, то напевно чули про те, що довелось пережити військовим і добровольчим батальйонам в АТО. Одні мені співчували. Відгомін ще Афганської війни досі відчувався в моєму селищі. Разом з тим мене побоювались - все через ті ж афганські історії, котрими багате моє селище. Всі знали, що моя поведінка ні про що насправді не говорить. Я ні на кого не кидався, якщо, бувало, давав в пику, то по ділу. І хоч моя поведінка була прийнятною, страх, що одного разу я перейду межі дозволеного, все ж лишався. Я відчував себе непотрібним і безпорадним, від того гнів на обставини лиш загострювався.

Попередня
-= 7 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!