Слава ЗСУ!

А потім мені повідомили, що мій друг, побратим, що лишився на передовій, помер. Постріл снайпера. Таке часом трапляється. Ми окопуємось, вони окопуються. Однак, гострішою стає потреба розвідки, і кожного разу ціна її піднімається. В той момент я не міг думати раціонально. Перше, що я зробив, це набрав Андрія:

: Я їх вб’ю, - почав я голосно та з емоціями розповідати Андрію ситуацію. – Чуєш? Я піду на передову і всіх там перестріляю, хто тільки підійде ближче, ніж на півкілометра.

Тихо ти, - зашикав мене Андрій. – Що сталось? Доповідай ситуацію.

х Сову вбили, - почав я розповідати Андрію за старою звичкою. – Снайпер, щоб його. Сова в церкву йшов на службу, допомогти капелану.

В трубці я почув, як тихо лається Андрій.

Хлопці провели зачистку місцевості. Та Сову вже не повернеш.

. Це не можна так лишати, - сказав Андрій.

, Кажу ж тобі, я їх вб’ю, піду завтра в воєнкомат, а потім всіх там на передовій перестріляю к бісовій матері.

п Годі тобі, розходився. Ну підеш ти, ну вб’єш декілька чоловік. Стане тобі легше, чи що?

За Сову, за хлопців…

Не можна більше воювати матом і автоматом. Мене дістало, тебе ні?

А що ми зробимо?

В нас є проект малого.

. Не сміши мене в скорботний день, - сказав йому я. – Там нема проекту. Одна теорія.

Якщо не перейти до практики, то теорія так і лишиться теорією. Тут, на великій землі, ми можемо зробити те, що хлопці на передовій не зроблять: змусити випускати безпілотники, які будуть на голову кращі від тих, російських, що літають над нашими позиціями. Якщо ми змусимо їх себе боятись і нанесемо їм максимальний збиток за мінімумом затрат з нашого боку, це вже буде добре. Однак, якщо опустимо руки і навіть не спробуємо, то так і будемо спостерігати, як гинуть наші хлопці.

т Що ти пропонуєш?

Я тут поговорив з одним волонтером… Зустрічаємось в Києві, завтра об одинадцятій, на вокзалі, а там зорієнтуємось на місцевості, нам не вперше.

о До зв’язку, - попрощався я з Андрієм.

Прорвемось, - сказав Андрій.

Київ нас зустрів шумом широких вулиць, будинками, що пнулись догори, руйнуючи старе місто. Столиця не помічала людей, жила своїм життям, просуваючи свої інтереси. Тут жили дивні люди, містяни, жителі столиці. Вони кудись спішили, вирішували свої питання по телефону, просто крокуючи вулицею. Кожен хотів довести свою особливість, важливість і непередбачуваність. Однак, разом з тим, в місті губились жителі провінцій. Їх завжди можна було впізнати по живим очам, які дивлячись на тебе і бачили тебе, а не сто доларів.

Але ще тут жило чимало волонтерів. З одним таким мене і познайомив Андрій. Чоловіка звали Юрій, він дуже вболівав за українську армію, так що зібрав декілька хлопців, які знались на техніці та проектуванні техніки. Разом вони розробляли безпілотники для армії. Гроші на технічне устаткування збирали за допомогою інтернет-аудиторії, а щось допомагали знайти небайдужі, які не мали грошей, однак мали дещо цінне в своїх гаражах. Юрій був лише організатором. Однак, та команда, яку він зібрав, була варта поваги. Там працювали закохані в свою справу майстри, і всі безкоштовно. Комусь подобались безпілотники, і вони готові були задарма їх тестувати, хтось любив порпатись в механізмах і мав великий технічний талант. Саме ці хлопці першими почали постачати в армію безпілотники, забезпечуючи очима на нульовому рубежі наших хлопців. Їх досвід і талант важко переоцінити.