Слава ЗСУ!

– Ніка, це ти? – він говорив так, ніби сам не міг повірити у власні слова.

– То ви знайомі? – знову запитав нахмурений Зенон, порушивши тривале мовчання.

– Так… здається, – зіщулившись відповів Джеліос. – Навіщо було її штовхати? – роздратовано додав він.

Аврея скривила лице, від чого воно стало ще лютішим.

– Дівчина сама впала! Невдаха. – зі злістю рявкнула вона і усілася на великому камені біля розтрощеної стіни.

Джеліос відвів Ніку подалі від його невдоволених друзів. Вони зупинилися на тому самому місці, де він сидів до того як почалася вся ця колотнеча. Ніка нервово перебирала пальцями рук, вона зовсім не знала з чого почати розмову.

– На мосту ти, наче, в темряві розчинилася, пішла навіть не попрощавшись. – нарешті сказав Джеліос, він був явно засмучений цим фактом.

– Я не хотіла йти… так трапилося… я просто прокинулася. – Ніка запиналася, намагаючись підібрати вірні слова, але фрази виходили якимись незв’язними та доволі безглуздими.

Джеліос здивовано розвів руками та схрестив ноги. Його волосся затріпотіло від легенького подуву вітру.

– Ти знову думаєш, що я тобі приснився? – він скептично засміявся, опустивши голову. Ця ситуація забавно його повеселила.

– Я кажу цілковиту правду! – обурено пискнула Ніка, нахмуривши обличчя та міцно обхопивши себе руками. Вона аж занадто сподівалася, що Джеліос зможе зрозуміти все без зайвих пояснень. Проте усі її сподівання розтанули за одну коротку мить, коли їхні погляди зустрілися. Блакитні очі були наповнені безмежною недовірою. Ніка стрімко підняла маленький камінь і зі всього маху жбурнула його об стіну. Джеліос знизав плечима.

– Мені важко у це повірити… Це що якийсь безглуздий жарт?

– Гаразд, давай залишимо цю тему, – Ніка більше не могла змагатися з його непробивним скептицизмом, вона розуміла, що зараз було марно щось доказувати. – Може тоді поясниш, чому та дівчина на мене накинулася? – крізь зуби додала вона, киваючи в бік Авреї.

Він важко зітхнув та зіщулився.

– Аврея інколи буває не при собі… – наморщивши лоба, почав він. – але вона хороший друг, принаймні хоче таким здаватися. Також Зенон їй довіряє, а це дуже багато значить для нас усіх. – Джеліос провів ногою по землі залишаючи довгий слід на сірій пилюці.

– А хто ті двоє? – Ніка підняла руку і вказала на худорляву дівчину у тонкій брунатній сукні, з кудрявим золотистим волоссям, яка стояла біля Зенона, спершись об кам’яну стіну та малого золотоволосого юнака, який незграбно стрибав по площі імітуючи запеклий поєдинок.

– Це – Даная Лутор, їй вісімнадцять і вона подружка Зенона Рейнола, на відміну від нього Даная терпіти не може поєдинки і все що з ними пов’язано, а той десятирічний хлопець – це її брат Александр, малий бешкетник, у всьому хоче бути схожим на Зенона, якому, так само як і Авреї Соллорі і Данаї нещодавно виповнилося вісімнадцять. – поглянувши на сонце, Джеліос зажмурив очі, його обличчя стало дуже яскравим.

– Що це за місце? – Ніка озирнулася, проглядаючи напіврозвалені стіни, яким напевно було декілька сотень років.

Джеліос здивовано округлив очі.

– То ти не місцева?

Незнаючі що відповісти, Ніка просто кивнула.

– Це руїни старої частини міста… у мене є ідея. Ходімо! – Джеліос раптово пересмикнувся і вхопив Ніку за руку

– Джеліосе, що ти надумав? – стривожено вигукнула вона, заклякши на місці.

– О… зараз побачиш, до речі, друзі звуть мене просто Джелом. – поспіхом видихнув він.

Вони залишали площу, Ніка знову озирнулася і зустрівшись з пронизливим поглядом Авреї, мимоволі здригнулася. Оминувши декілька довгих брил, старі посохлі дерева та розвалену арку, вони зупинилися на зеленому пагорбі, у підніжжя якого розмістилося невелике місто. Коли вітер відігнав білу пухнасту хмару, яка затуляла сонце, Ніка пару раз крутнула головою, аби упевнитися, що все це їй не ввижається. Пофарбовані у золотий колір дахи будинків, відбивали яскраве сонячне проміння і спалахували неймовірним сяйвом, серед якого виднілися вузькі ряди зелених дерев. З одного боку біля міста звивалася кришталево-прозора річка, а з іншого його оточували розлогі зелені пагорби. Ще деякий час Ніка стояла у повному заціпенінні, не маючи змоги повірити власним очам. У неї відібрало мову.

Джеліос зовсім не милувався казковою картиною, ніби це було щось звичне та повсякденне, він лише пильно вдивлявся у видовжене від подиву обличчя завороженої Ніки.

– Ласкаво просимо до Пеліону! – урочисто проказав він, піднявши руки доверху.

– Це просто дивовижно. – нарешті прошепотіла Ніка, не відриваючи очей від сяючих дахів. – Це найчарівніше місто, яке я коли-небудь бачила. – у повному захваті додала вона.

Джеліос похитав головою.

– Пеліон доволі маленьке місто. Є ще багато чудових та величних міст: Герфінкс, Аредон, Леврор. – загинаючи пальці промовив він.

– Не можу повірити, що існує щось прекрасніше за Пеліон. – Ніка вмостилася на траві, а Джеліос лише усміхнувся.

– Найбільше Пеліон подобається мені навесні, коли дерева вкриті білосніжним цвітом і солодкі пахощі розносяться по його затишним вуличкам. – заплющивши повіки, промовив він, ніби відтворюючи у пам’яті ту неймовірну картину. – Поглянь туди, це Біла Вежа Шепоту, вона належить ще до старого міста, єдина серед руїн.

Ніка вдивлялася у високу, білу циліндричну вежу, що знаходилася посеред пагорбів, найближче до розвалених стін, з гострим золотим наконечником, який впинався у блакитне небо.