Слава ЗСУ!

– А чому у неї така дивна назва – «Вежа Шепоту»? – поцікавилася Ніка, обпершись об лікоть та випрямивши ноги.

Джеліос замислився на якусь мить.

– В легендах згадується, що всередині на самому верхньому рівні кожен може почути шепіт вітру… але в дитинстві ми там часто вешталися і нічого крім дзвеніння у вухах я не чув. Поглянь ще туди. – він вказав на високу різнокольорову споруду, що знаходилася посеред золотавих дахів. Вона була оповита найрізноманітнішими кольорами, що робило її схожою на величезну веселку.

– Що це?

– Скляна будівля, вона побудована з декількох тисяч різнобарвних скелець. Але зараз вона вже не є такою популярною, люди лише зрідка відвідують її, аби помилувати зір. Колись я полюбляв частенько туди навідуватися.

Джеліос сумно зітхнув, чорний блискучий чуб затулив його блакитні очі.

– Щось не так? – тихо запитала Ніка, оглядаючи його раптово опечалене лице.

– Все гаразд… просто згадав дещо. – нерозбірливо пробубонів він, відвернувшись від Ніки на декілька секунд.

Аби не засмутити його ще дужче, Ніка не стала більше нічого запитувати, вона лише відчула, як раптове тепло почало огортати її руки.

– До речі, – уже не таким похмурим голосом почав Джел. – Звідки ти знала, що я буду на цих руїнах? Ти ж не з Пеліону.

– Е-е-е… – Ніка сама не знала, чому так сталося, можливо це було розпорядження долі, або звичайнісінький збіг, тому лише невпевнено знизила плечима. Хоч сама схилялася до варіанту з долею, яка знову влаштувала для них зустріч, на цей раз за більш сприятливих умов, незважаючи на інцидент з Авреєю. – Це випадковість.

На Джеловому обличчя появилася недовіра. Він важко ковтнув повітря і зупинив погляд на руках Ніки, які намертво вчепилися у зелену траву.

– Що це? – здивовано запитав він. Ніка також поглянула на свої руки, що були червоного кольору, немов варені раки. Якоюсь частиною своєї свідомості вона знала, що могло статися будь-якої секунди, а саме її сон повинен був закінчитися, хоч Ніка уже погодилася з думкою, що то взагалі був не сон.

– Кінець. – прошипіла вона, явно не очікуючи, що все закінчиться так швидко.

– Що значить «кінець»? – очі Джеліоса розширилися та наповнилися безмежною тривогою.

– А те і значить! – у розпачі вигукнула Ніка, відчуваючи, як палають її щоки.

– Я не розумію…

Її думки перемішалися, усе було таким нестерпним, навіть вражаюче сяйво дахів будинків, здавалося Ніці згасаючим полум’ям. Джеліосу також стало не по собі, ніби якась істота виснажувала його зсередини, щось тягуче та холодне пробіглося по його наляканому обличчю.

– Ти не вірив, що це сон…

– Ніка, будь-ласка, не починай. – він заледве поворушив губами. Проте Ніка зовсім не зважала на його негативну реакцію, забагато плуталося різних думок, які просто примушували її говорити. Здавалося, що голова могла луснути у будь-яку мить.

– Тепер я точно знаю що це не сон. Усе набагато більше… І якщо мені знову пощастить сюди потрапити, найвірогідніше що це буде кам’яний міст. – вголос розмірковувала вона, не зводячи розгублений погляд з червоних рук. – Просто повір своїм очам. – пошепки додала вона.

– Ніка! – перелякано вигукнув Джеліос і його постать та все, що її оточувало змішалися у єдиний колір, який розтанув у суцільній темряві.

А далі все було, як зазвичай, Ніка лежала на своєму ліжку, не в змозі поворухнутися, її тіло просто оніміло і здавалося величезним каменем. На дворі все ще був день, вона відключилася десь на годину, а той на дві. Не намагаючись піднятися, Ніка обмірковувала минулі події. Поза всякими сумнівами Джеліос був справжній, як і його дивакуваті друзі та прекрасний Пеліон, хоч вона все ще не могла знайти цьому розумного пояснення. Ніка лише щиро сподівалася, що колись зможе знайти відповіді на всі її запитання.

Нарешті вона піднялася з ліжка, одягнула домашній одяг та добре розчесала волосся. Відклавши уроки на потім, вона зайшла до кухні, щоб перекусити. Лора сиділа за столом і уважно спостерігала, як мама готує овочевий суп, навіть допомагала їй нарізати овочі.

– Уже прокинулася. – привітно мовила мама, стоячи біля плити. - Я забігала до твоєї кімнати. – додала вона, кидаючи у каструлю з киплячою водою, нарізані овочі.

– Так, я трохи втомилася у школі… вирішила перепочити. А що на обід? – не бажаючи говорити про навчання, Ніка різко змінила тему.

– Суп! – вигукнула Лора, показуючи на старанно порізану нею картоплю. – Але він ще не готовий. Якщо хочеш я можу зробити тобі бутерброд! – тоненьким голосочком пропищала вона, стискаючи у руці ножа. Ніка похитала головою, Лора щось пробурмотіла собі під ніс. Мама відібрала у неї ніж.

– Це не іграшка. – суворо мовила вона.

– Гаразд. – Лора винувато опустила голову, темні кучері упали на стіл.

– Як там сьогодні у школі? – поцікавилися Ніка, сідаючи поруч із нею.

Лора підняла голову і вражено подивилася на неї.

– Чому ти запитуєш? – з підозрою пробелькотіла вона, не з водячи з Ніки широких брунатних очей.

– Просто цікаво…

– У школі все добре. – тихенько видихнула Лора, переводячи свій розгублений погляд на вікно