Слава ЗСУ!

Мама підійшла до неї та легенько погладила її по тендітному плечу.

– Лора у тебе немає друзів. Як це може бути «добре»? – схвильовано мовила вона, не забираючи руки з плеча.

– У мене є друзі… – невпевнено прошепотіла Лора, розглядаючи свої тоненькі пальці.

– Твоя вчителька казала, що ти не хочеш ні з ким спілкуватися. Вона розповіла мені, що на перервах ти завжди щось малюєш і ні з ким не розмовляєш. – наполегливо продовжила мама.

– Мені не потрібні друзі у школі! – Лорині очі наповнилися слізьми. Ніка здригнулася і пригорнула її до себе. Мама зітхаючи знову переключилася на приготування супу.

Вони обідали у повній тиші. Лора все ще тихенько схлипувала, не наважуючись подивитися ні на кого з них. Мама також була знервована. Напружений настрій передався і Ніці. Її апетит повністю пропав, тому вона просто розглядала тарілку з супом не бажаючи його куштувати.

– В мене є справжній друг. – тихо сказала Лора, встаючи зі столу. Її тарілка була такою ж повною, як і в сестри. Кинувши на маму докірливий погляд, вона хутенько вибігла з кухні. Ніка незворушно залишилася сидіти на своєму місці.

– Ніка, поговори з Лорою. Я не знаю, що з нею коїться. Її вчителька наполягає, щоб ми відвели її до психолога.

– Мамо, я не думаю, що все настільки погано. – якомога спокійніше промовила Ніка, розгладжуючи волосся. Проте її слова не полегшили напружену атмосферу. Обличчя її матері набуло ще більш схвильованого виразу.

– А малювати вигаданих друзів у її віці. Це нормально? – знервований голос пронісся по кухні.

– Я бачила ті малюнки, в них не має нічого небезпечного. – Ніка також настоювала на своєму.

– Все-таки поговори з нею. Ти єдина з ким вона дружить… – мама закрила обличчя руками. – Я просто не розумію, що тут відбувається. Спочатку ти поводишся якось дивно, потім Лора починає уникати людей. Невже це все пов’язано з тим нещасним випадком?

Горло Ніки міцно здушилося, вона ковтнула якомога більше повітря. Знайоме ім’я знову прогуділо у її пам’яті. Вона міцно стиснула ложку у руці, від чого набрякли пальці, аби не дати трагічним спогадам знову проявити себе.

– Думаю, що це не пов’язано з цим… у багатьох дітей виникають подібні проблеми. Сподіваюся, що скоро все минеться і вона знову стане собою. Варто лише трохи почекати, я зроблю все, що в моїх силах. – затрудняючись, висказала Ніка, борючись з гнітючими думками, що зненацька заполонили її голову.

Обличчя її матері сповнилося надією.

– Сподіваюся усе так і буде.

– Все буде добре. – пообіцяла Ніка, не зважаючи на сумніви в голові, що наганяли на неї погане відчуття.

Видавивши з себе мляву і не досить переконливу посмішку, Ніка стрімко зістрибнула зі стільця та залишивши на столі тарілку з супом, подалася до своєї кімнати. Вечора вистачило для того, що виконати домашнє завдання ( На щастя задано було зовсім трохи: два номери з алгебри, з якими Ніка так і не змогла впоратися та вивчити на пам’ять короткого вірша з літератури, який у же через два прочитання надовго залишився у її пам’яті), послухати спокійну музику та переглянути декілька журналів про визначні відкриття людства.

Цієї ночі, Ніка як ніколи сподівалася потрапити до Пеліону, тому на всяк випадок вона залишила піжаму у шафі. Вдягнувши зручні джинси, спортивну кофту та добре вимиті старі кросівки, Ніка підбила подушку, щоб уникнути набрякання шиї, і вмостилася на ліжку. Заплющивши очі, вона з десяток разів промовила слово «Пеліон», думаючи, що таким чином її шанси потрапити до світу снів суттєво збільшаться. І, на щастя, Ніка не помилилася. Майже відразу після того, як вона заплющила очі, перед нею з’явилося доволі знайоме місце. Вода знову шуміла, нагадуючи таємничу мелодію, звуки якої могли заворожити кого завгодно.

Незворушна постать стояла на оповитому півтемрявою узбережжі – то був Джеліос. На його тьмяному обличчі повністю були відсутні емоції, він лише безперервно зиркав холодним поглядом на розгублену Ніку, яка також заціпеніла на місці, не знаючи чого очікувати далі.

– Це безглуздя якесь! – знервовано вигукнув Джеліос, по кволому голосу можна було сказати, що він був у повному потрясінні. – Усе здається несправжнім. Цілковите божевілля. – збентежено продовжив він, хоч його обличчя все ще не позбулося кам’яного виразу.

– Я знаю. – тихо сказала Ніка, роблячи декілька кроків в його бік. Джеліос здригнувся, проте залишився стояти на місці. Запала довга мовчанка, плеск води здавався набагато голоснішим.

– Ти ще довго будеш так стовбичити, Джеле? – не стрималася Ніка. – Наче старий дуб. – майже беззвучно додала вона.

– Що? – здавалося, Джеліос знаходився у зовсім іншому місці.

– Скільки це ще буде тривати? Коли ти нарешті зможеш усвідомити правду?

– Ніка, я…– запнувся він, піднімаючи руку до наморщеного лоба.

– Тільки не говори, що тобі потрібен час. Навряд чи щось зміниться. Притому я змогла повірити, як ти виразився, у весь цей абсурд, тепер настала твоя черга зробити крок уперед. – вибагливо проговорила Ніка, відчуваючи нестерпне тремтіння, яке зводило їй коліна.

– Ти думаєш легко бачити, як людина тане у повітрі? Коли ти зникла з пагорба, я подумав, що збожеволів. Цьому не існувало жодного розумного пояснення. До того ж це застало мене зненацька. – стривожений голос змішувався з плескотом води і здавався набагато трагічнішим.

– Стривай, я попереджала про кінець. – сіпнувшись, Ніка сіла на траву, та зігнувши коліна, схилила на них голову.

– А я навіть уявити не міг що він буде саме таким. – досить драматично прокашлявся Джел. Перші зорі почали спалахувати на вечірньому небі. – Але зустрівши тебе першої ночі на мосту, я зрозумів що це була не випадковість. Особливо зважаючи на обставини… – похмуро продовжив він.