Слава ЗСУ!

– Ми кудись збираємося? – щиро поцікавилася вона, не звертаючи уваги на його безцеремонну широку посмішку.

Джеліос знову зиркнув на ручний годинник.

– Так. Зенон порадив відвідати Зака та Кору. Це наші добрі друзі, що займаються наукою. Ймовірно, вони зможуть пояснити, як все це відбувається. – поспіхом вимовив він.

Ніка збентежено округлила зелені очі, в яких спалахнуло роздратування.

– Стривай! Ти що розповів Зенону про мене? – водночас її підвищений голос був здивованим та стривоженим. – І що значить «Як все це відбувається»?

Джеліос зніяковіло заціпенів на місці.

– Звичайно, я розповів Зенону, Данаї та Авреї, тому що я не маю ніяких таємниць від своїх друзів, тим паче, що вони також хочуть допомогти. А Зак та Кора спробують дізнатися більше про твої появи у нашому світі. – спокійно пояснив він, все ще не рухаючись.

– Що? Аврея також знає? – Ніка не помітила, як перейшла на крик, адже вона зараз найменше хотіла, аби злюча рубіноволосу дівчина дізналася її таємницю.

– Усе добре. – мелодійно промовив Джеліос, взявши її за руку. – Аврея не заподіє тобі зла. Вона зовсім не така погана, як ти гадаєш. Ми всі хочемо тобі зарадити. – його безмежно блакитні очі зупинилися на спохмурнілому від такої раптової звістки обличчі Ніки, яка зовсім не могла розібратися у своїх заплутаних відчуттях.

– Але… це була моя таємниця. – пробубоніла вона, стримуючи сльози.

Джеліос опустив голову.

– Пробач. Якби я знав, що це тебе так засмутить, то ніколи не став би цього робити. – винувато сказав він. Ніка відчула, як всередині все почало стискатися, заважаючи їй вдихати тепле повітря. Вона зовсім не бажала, аби Джеліоса наповнювало гнітюче відчуття провини.

– Ні, ні… – голосно зітхнула вона, заплющивши очі, аби не бачити його скривленого від болі, лиця. – Можливо, все повинно бути саме так. – її голос був дуже тихим.

– Не сердься. – благальним тоном сказав Джел.

– Вони хоч повірили тобі? – цілком спокійно запитала Ніка, дивлячись на безперервний потік води. – Чи зважили, що ти несповна розуму?

– Так, але спочатку вони подумали, що я з’їхав з глузду, та все-таки мені вдалося їх переконати. – гордовито похвалився він, почуваючись значно спокійніше.

– Тоді ходімо, бо я вже не в силах витримати таку спеку. – Ніка вказала на вузьку дорогу, яка пролягала від старого мосту і вела до міста.

– Зачекай! Буде ліпше якщо ти переодягнися у щось зручніше, принаймні ти не втомишся так швидко.

– Але я не взяла з собою запасного одягу! – саркастично пробубоніла Ніка, оглядаючи його серйозне обличчя.

– Я зовсім не це мав на увазі. Ти можеш узяти одну з моїх футболок, гадаю вони повинні тобі підійти. От тільки що робити зі взуттям? Боюся, моє буде для тебе завеликим … Знаю! – радісно вигукнув Джеліос, дістаючи пальцями з кишені мобільний телефон. Він відійшов на кілька кроків, тому Ніка не змогла почути його телефонної розмови.

– Даная принесе для тебе туфлі. Ми дочекаємося її у мене вдома, а звідти всі троє підемо до Зака та Кори. – розпорядився Джеліос засовуючи назад до широкої кишені сірий мобільний телефон.

– Гаразд. – без жодних вагань погодилася Ніка, відчуваючи, як спека починала докучати.

Вони швидко крокували по золотавій бруківці, поміж двох та трьохповерховими будинками з сяючими дахами, безмежне світло яких сліпило очі. Деякі вулиці, по яких вони проходили були занадто вузькими, що йти їм приходилося один за одним. Зелене гілля дерев виглядали майже з-за кожного будинку і милували зір приємним освіжаючим кольором. Нарешті втомлена Ніка та Джеліос вийшли на доволі широку та довгу вулицю, бруківка якої виблискувала надзвичайною чистотою.

– Це головна вулиця, вона називається Ясна. – промовив Джел. – Я живу на іншому кінці.

Ніку навіть не здивувала назва вулиці, адже як-не-як слово « Ясна» тут було цілком доречне. Згустки світла буквально плавали у повітрі, затуляючи блакитне небо.

– Це казка. – у захваті вигукнула вона, відчуваючи, як по обличчі стікав липкий піт.

Джеліос усміхнувся.

– А для когось це реальність.

– Але не для мене. – зітхнула Ніка, протираючи долонею запітнілого лоба.

– Ти помиляєшся. – м’яко сказав Джеліос, його обличчя було оповите вражаючим сяйвом, тому шкіра була немов покрита золотом. – Якщо ти тут, значить усе справжнє і для тебе.

– Можливо… – сумніви щодо сну все ще не полишали її.

– Усе справжнє! – знову повторив Джеліос і вони продовжили йти далі. Подив Ніки збільшувався з кожною хвилиною, вона помітила, що волосся жителів Пеліона було лише світлих, яскравих кольорів: золотаве, біляве, руде та яскраво-червоне, здавалося лише Джеліос був єдиним винятком, волосся якого було чорним, як смола. Проте на відміну від пеліонців, Джеліос також мав невід’ємне світло, яке ринуло не від зовнішнього вигляду, а з його середини, зокрема з очей, які завжди були наповнені незгасаючою іскрою добра. Місцеві, немов губки, вбирали у себе яскраве сонячне світло, але Джеліос цього не потребував, він був сам джерелом безмежного сяйва. Ніка відчула, як її нюх почав огортати солодкий, квітковий запах, від якого голова наповнювалася безмежною легкістю.

– Трояндова площа. – коротко пояснив Джеліос, коли вони пройшли черговий будинок, і вказав на чималу квадратну площу, оточену великою кількістю червоних троянд. Посеред площі височіла золотиста колона, перед якою красувався невеликий круглий фонтан, зведений на трьох кам’яних тиграх.