Слава ЗСУ!

– Тут усі такі жваві? – зіронізувала Ніка, зацікавлено оглядаючи людей на площі, на якій час, немов уповільнився. Один білявий пеліонець нерухомо стояв біля чудернацького фонтану, не відводячи погляду від кришталевих крапель води. Ще декілька худих, кудрявих дівчат вмостилися навколо трояндового куща і передавали один одному якийсь конверт. Три огрядні дами, одягнуті у довжелезні бурштинові, мереживні сукні та обперезані білими поясами, співали біля колони повільну оперну пісню, і коли вони брали високі ноти, Ніці доводилося закривати вуха. Ще декілька пеліонців товпилися біля відкритого кафе, яке розташовувалося обабіч площі, за широкою лінією трояндових кущів.

– Тут ніхто ніколи не поспішає, особливо літом. Пеліонці люблять насолодитися життям на повну. – уточнив Джеліос. – Колона сонця – це символ нашого міста. В день весняного рівнодення, вона спалахує найпотужнішим сяйвом, що здатне повністю осліпити людину. Тому в цей день пеліонці не висовуються з будинків та завішують вікна темними занавісками.

Ніка прикипіла поглядом до кам’яної скрині, що стояла на п’єдесталі в одному з кутків Трояндової площі.

– Що це? – поцікавилася вона.

Джеліос зіщулив очі, ніби та скриня одним своїм виглядом відштовхувала його.

– Скриня бажань. – ледь чутно проскрипів він. – Кожен може кинути туди записане на папірці своє заповітне бажання. Існує певна вірогідність, що воно здійсниться.

– Але ти у це не віриш. – стверджувально промовила Ніка, оглядаючи його спохмурніле лице.

– Так. – коротко відповів він. – Принаймні, мої бажання не справдилися.

Ніка заперечно похитала головою.

– Вони ще можуть здійснитися у майбутньому!

– Цього не станеться. – суворо відказав Джеліос, зробивши декілька кроків уперед. Ніці стало дуже цікаво, які саме бажання він загадав, проте вона не стала допитуватися, аби не втручатися у його надто особисті справи. Зненацька до них почав наближатися високий з світло-вишневим кошлатим волоссям хлопець у блискучому червоному піджаку та вузьких фіолетових джинсах. Він був трохи старший за Джеліоса, дев’ятнадцяти чи двадцяти років.

– О, ні. – розчаровано зітхнув Джеліос, взрівши дивакуватого хлопця. – Тільки нічого не бери у нього. – встиг сказати він, перш ніж чудак наблизився впритул. В одній руці він міцно стискав велику картонну коробку, а в іншій маленькі різнобарвні папірці.

– Привіт, давній друже!... тобто, давній знайомий! – голосно виправдався він, помітивши несхвальний погляд Джела.

– Тідей Спаркс. Не очікував тебе тут побачити. – трохи байдужим голосом промовив Джел, доторкнувшись рукою до чорного волосся та театрально закотивши повіки.

– Життя мінливе, мій друже… добре… добре просто знайомий. Жаль, що ми не стали такими близькими, щоб я міг назвати тебе другом. Адже час біжить, немов неспинний потік води, який вимиває під собою щільний ґрунт та підточує усілякі камінці. І безжальне спекотне сонце огортає все навколо та висушує той дзвінкий струмок, який здатен зруйнувати цілі міста на своєму шляху. І з кожним ударом серця, я щиро сподіваюся, що настане та пора, коли ми знову зможемо шукати божевільних пригод на наші легковажні голови як у давні добрі часи. Зенон Рейнол, Джеліос Кіферон та Тідей Спаркс – ця трійця зможе змінити світ! – низько кланяючись сказав він, через що сіра коробка ледве не висковзнула з його руки.

– Закінчив? – з виразом безмежної нудьги на обличчі, спитався Джеліос.

– О, так. Це була чудова промова, можна сказати найкраща. – улесливо усміхнувся Тідей, оголяючи рівні білі зуби.

– Якщо я не помиляюся, ще рік тому ти переїхав до Аредону.

– Звичайно ти не помиляєшся Джеле Кіферон, мій дру… знайомий! Проте, як кажуть, де сонце гріє там і серце тліє… Словом, мені знову запропонували мою стару, добру роботу, і я не зміг відмовитися від цієї раптової пропозиції. – вертячи головою, пробелькотів він.

– Зрозуміло, значить ти знову забиваєш людям баки.

Але Тідей вдав, ніби не почув його останніх слів і швидко, перш ніж Джел встиг відкрити рота, сунув Ніці у руку згорнутого рожевого папірця.

– Безпрограшна лотерея для чарівної дами! – урочисто промовив він, незважаючи на відкрите невдоволення Джела. Ніка ще якусь частку секунди стискала папірець, сумніваючись чи потрібно його взагалі розгортати. Проте після прискіпливого погляду Тідея, вона все-таки насмілилася розвернути його.

– Е-е-е – Ніка звузила очі, намагаючись розібрати неакуратний дрібний почерк.

–Чудово! – з ентузіазмом вигукнув Тідей, хапаючи у неї папірець. – Ви виграли два безкоштовних квитки на Піщаний Фестиваль.

Він засунув руку до коробки і витяг дві білі пластмасові пластинки з випуклими чорними літерами та жовтою печаткою.

– Ось. Через тиждень ви зможете потрапити у надзвичайний світ піщаних фігур. – він граційно вклав квитки у Нікину руку.

– Я… – Ніка поглянула в Джелове обличчя, той змирившись кивнув.

– От і добре, – зрадів Тідей Спаркс. – О, мало не забув. Ще один маленький сувенір. – хутко додав він, витягаючи з коробки іграшкового ведмедика з буквою «М» на животі. Віддавши іграшку Ніці, він швиденько пробурчав якусь пісеньку і пошкандибав до натовпу людей, що збирався біля кафе.

– А він смішний. – голосно сказала Ніка, розглядаючи білі пластинки у руці, коли вони покинули Трояндову площу і рухалися далі по вулиці, до Джелового дому. В одну мить їй здалося, що м’язи на його лиці сіпнулися.

– Хм…можливо. Він ще той дивак. Ця безкоштовна лотерея, яку він поширює серед пеліонців, просто рекламний хід компанії «Матерія», що займається виробництвом найбільш розповсюджених товарів, як і в Пеліоні так і в інших містах. Дивись на іграшці викарбуваний її логотип. – він вказав на червону літеру «М» з хвилястим хвостиком.