Слава ЗСУ!

– То квитки не справжні? – з сумом запитала Ніка, яка вже вспіла уявити величезні чарівні та химерні фігури виліплені з вогкого піску.

– Ні. Квитки цілком реальні. Я навіть більше чим переконаний, що Тідей також буде присутнім на тому фестивалі, аби не упустити можливість розповсюдити рекламу. – хутко пояснив він пришвидшивши ходу, через що Ніка вже майже бігла.

– І ми підемо туди?

– Не знаю чи варто це робити. Принаймні мені те місце завжди здавалося досить похмурим. Не розумію, що пеліонці в тому знаходять. – нахмуривши брови сказав Джел.

– Ну, будь-ласка. Це ж так цікаво. – Ніка подивилися на Джеліоса таким благальним поглядом, що у нього не залишилося вибору, як погодитися на її прохання.

– Гаразд. – зітхнув він. – До речі, ми вже прийшли. Ось тут я живу.

Ніка та Джеліос спинилися біля трьохповерхового будинку з дивними кованими балконами та ввійшли до єдиного під’їзду. Всередині було доволі затишно: на рівних блакитних стінах висіли старі, в деяких місцях протерті, картини з пейзажами, на вікнах були розставлені зелені вазони у глиняних горшках. Піднявшись на другий поверх Джеліос зупинився біля великих дерев’яних дверей на яких висіла вирізьблена з жовтого металу цифра вісім. В його руках забряжчали ключі, за мить двері були відчинені.

Квартира була досить просторою, стеля сягала понад трьох метрів висоти. Зайшовши до світлої, квадратної вітальні, Ніка вмостилася на великому коричневому шкіряному дивані, що стояв у центрі кімнати. Джеліос подався до своєї кімнати по футболки. Поклавши поруч з собою квитки та іграшкового ведмедика, Ніка почала роздивлятися вітальню. Крім великої шафи з безліччю полиць, на яких знаходилися різноманітні дрібні речі, та невеликого скляного столика, у кімнаті знаходилася велика кількість зелених кімнатних рослин. Маленькі вазони були розставлені на всіх полицях, а деякі ще й на підлозі вздовж стіни. Ще якесь високе дерево з широкими темно-зеленими листками, які діставали до стелі, знаходилося у лівому кутку. Ніці здалося, що вона перебувала у ботанічному саду. Джеліос повернувся через декілька хвилин, тримаючи у руках складені футболки.

– Ось все що знайшов. – захекано проговорив він, кладучи одяг на диван.

– Думаю, цього вистачить. – засміялася Ніка, дивлячись на купу футболок.

– Можеш не турбуватися, вони всі ретельно випрані. – підморгнув він, дивлячись на її спітніле обличчя. – Ти вибери собі щось, а я поки принесу випити. Тобі сік чи воду?

– Воду! – захрипло випалила Ніка, відчуваючи невелику спрагу. Джеліос подався на кухню. Поміж чорних футболок, знаходилися дві сині, Ніка взяла одну із них. Знявши теплу, в’язану кофту, вона хутко накинула Джелову футболку, хоч та виявилася трохи довгуватою.

– Тобі личить. – позаду пролунав схвальний голос. Ніка різко обернулася, Джеліос стояв біля неї з двома склянками води.

– Не чула, як ти зайшов. – пробурмотіла вона, беручи склянку.

Джеліос усміхнувся.

– Даная повинна прийти з хвилину на хвилину. – повідомив він. Ніка кивнула, розправляючи футболку по краям.

– Ти живеш один? – поцікавилася вона, не виявивши ознак проживання ще когось у цій квартирі.

– Ні, з Піранью! – усміхнено відповів Джеліос, показуючи на вікно, де на підвіконні стояв невеликий круглий акваріум з маленькою жовтою рибкою у тонкі сині смужки, яка чомусь застигла на місці.

– Піранья? – перепитала Ніка, підійшовши ближче до акваріума, щоб краще роздивитися цю мініатюрну рибку, яка зовсім не була схожою на хижу жительку Амазонки. – І чому вона не плаває? Може їй зле?

– Піранья – це її ім’я. Так назвав її мій брат, тому що вона має занадто хороший апетит. – пояснив він. – Це лінива риба… Біон завжди робив так, щоб розворушити її. – замислено додав він, барабанячи пальцем по тонкому склу акваріуму. Яскрава риба швидко відреагувала на його раптову дію, здригнувшись та заворушивши хвостом, вона почала повільно плавати по колу.

– От бачиш! – з усмішкою вигукнув він. – В брата це завжди діяло.

– Ти ж сказав, що живеш один? – здивувалася Ніка, роззираючись довкола.

– Так один… А що?

– А хіба твій брат не з тобою живе?

– Він … загинув. – прошепотів Джеліос, дивлячись собі на ноги. Його обличчя було кам’яним, проте блакитні очі були наповнені гірким болем.

– Пробач, я не знала… – тремтячим голосом промовила Ніка, відчуваючи, як тремтять її коліна.

– Ні, не переймайся. Минуло вже достатньо часу, майже три роки, і я змирився. Біон аж занадто захоплювався рослинами. – Джел вказав на численні кімнатні вазони. – Він колекціонував їх. Це єдине, що залишилося мені від нього. Ну і риба… вона була його улюбленицею. Він навіть інколи називав її «моя люба». Біон Кіферон був хорошою людиною, він дуже любив вивчати різні науки. Він взагалі не уявляв свого життя без навчання, чого звичайно не скажеш про мене, і зміг би розказати тобі про наш світ набагато більше чим я… Його знання вражали багатьох.

– Мені прикро. Я не хотіла засмучувати тебе. – міцно стиснувши пальці, прохрипіла Ніка, її погляд був прикріпленим до його заціпенілого від напруження лиця.

– Ні, що ти! Це не твоя вина. Я просто захопився згадками про нього. – побілів він.

– А де ваші батьки?

– Не знаю. Ми виросли у нашого дядька. Зараз він живе на краю міста. Я інколи відвідую його, хоча він завжди надавав перевагу Біону. Після його смерті дядько став дуже замкнутим та відчуженим. – нервово дихаючи відповів Джеліос.