Слава ЗСУ!

Розділ шостий

Лабораторія Зака та Кори

Вони знову опинилися на вузькій, вимощеній золотавою бруківкою, вуличці, яка цього разу спускалася донизу. Джеліос швиденько йшов спереду, а Ніка та Даная повільно човгали позаду нього. Даная повзла, наче равлик, через її поганий настрій, який все ще не міг перетравити витівку Зенона, а Ніка, через тісне взуття, від якого її ноги почали добряче набрякати. Вони промайнули ще декілька світлих коротких вуличок, коли Ніка зрозуміла, що немає більше змоги йти далі, тому гепнулася на невелику кам’яну брилу, що стирчала з-під землі.

– Втомилася? – запитав Джеліос, вже, напевно, наперед знаючи відповідь на це запитання. Він також спинився.

– Ага, ми вже стільки пройшли… ще й туфлі натерли. – втомлено поскаржилася Ніка. – Чому ми не можемо взяти таксі?

– Там не має проїзної дороги. – пояснив Джел, вказуючи на вузький прохід між двома будинками.

Даная трьома поспішними кроками підскочила до знесиленої Ніки.

– Мабуть зручно сидіти, ну, тільки не враховуючи, що ти сидиш на мерці. – дзвінко засміялася вона, розвівши руками. Після останнього її слова, забувши про набряклі ноги, Ніка, немов ошпарена злетіла з каменю. Джеліос окинув Данаю в'їдливим поглядом, але вона вдала, ніби не помітила його докору.

– Мрець? – голосно перепитала Ніка, лячно вирячившись на старезну, порослу мохом, кам’яну брилу.

– Так. – лунко підтвердила Даная, підстрибнувши доверху, а потім міцно схрестивши ноги. – Тут похований засновник нашого міста Кадем Пел. Тому і місто назване в честь нього – Пеліон.

Ніка невдоволено примружила очі, їй ще ніколи не доводилося бачити таку занедбану могилу, особливо, що вона належала такій значимій для їхнього міста людині.

– А чому тоді ж така героїчна постать похована під напіврозваленою брилою? Могли хоч пам’ятник поставити…

Джеліос похитав головою і приклав руку до чола.

– Даная значно перебільшує. Насправді це лише легенда. Ніхто точно не знає, де похований Кадем. Він досить загадкова особистість, до нас дійшло дуже мало свідчень про його життя, збереглися лише давні легенди. Колись цей камінь прирівнювали з місцем його поховання, проте зараз більшість людей навіть про це не згадує. Хоча хтозна у кожній легенді є доля правди… В одній з них говориться, що Кадем Пел прибув з іншого часу та простору. Вважається ніби Кадем зберігав одну з найбільших таємниць історії.

– Яку саме? – з цікавістю запитала Ніка, зминаючи пальцями футболку.

– Про подорожі у часі. – чітко вимовив Джел.

Даная надула щоки та поплескала по них долонями.

– Маячня якась. Що народ не зробить, аби прославити заснувателя міста.

– Усе може бути. – знизав плечима Джеліос. – Навіть з огляду на те, що Ніка зараз присутня тут.

Обличчя Данаї запалилося безмежною цікавістю.

– Так, я не відразу повірила. Інший світ… інший світ… Якщо чесно і досі сумніваюся. – зізналася вона – Мені потрібно побачити на власні очі. А як це відбувається? Як ти можеш з’являтися тут?

Ніка замислилася, їй було важко сформулювати відповідь. Останні дні чітко постали перед її очима, проте все було занадто заплутано та складно.

– Я просто заплющую очі… Просто сплю… – вона не змогла нормально пояснити, адже сама цілком не розібралася у цьому.

Даная здивовано округлила очі, що відразу наповнилися сумнівом.

– Спиш?

Ніка потерла пальцем підборіддя, здивоване та зіщулене обличчя Данаї привело її в спантеличення. Запала недовга мовчанка.

– Так сплю. Для мене це наче сон, хоч насправді це зовсім не сон. Розумієш?

– Не дуже. – щиро зізналася вона, похитавши головою.

Ніка важко зітхнула і стиснула губи.

– Гаразд. Це нелегко зрозуміти. Я завжди відчуваю тепло у руках, притому вони стають червоними. А далі усе іде своїм ходом. – швидко пояснила вона, хоч Даная не припиняла дивитися на неї з неприхованою підозрою.

– Дівчата, не хочу вас перебивати, але на нас чекають. – голосно нагадав Джеліос, стукаючи вказівним пальцем по чорному годиннику на лівій руці. Ніка зрозуміла по його усміхненому обличчю, що весь цей час він уважно прислуховувався до їхньої розмови.

– Уже йдемо! – Даная зробила декілька кроків вперед, але застигла з переляканим лицем узрівши чорну кицьку, яка повільно перебігала їй дорогу. – Йди геть! – з вереском підстрибнула вона.

– Це ж всього на всього безневинна кицька! – тихенько засміялася Ніка, прокульгавши до Данаї та обпершись на її плече.

– ВОНА – ЧОРНА. Тепер на нас чекає якась халепа, якщо тільки не постукати по дереву… – Даная озирнулася і побачила невисоке зелене деревце, яке росло по той бік вулиці.

– Краще не треба! – застеріг Джел, розуміючи, що було в неї на думці. Проте Даная пропустила його слова крізь вуха, вона підтягла довгу спідницю та вибігла на дорогу, по якій саме в той час ішов низький огрядний чоловік, штовхаючи перед собою дерев’яного візка з помідорами.

– Обережно! – голосно гукнула Ніка, від чого чоловік у широких полосатих штанях підскочив та з переляку випустив з рук візка, який відразу покотився на Данаю.

– ОЙ! – сполохана Даная не встигла ухилитися і дерев’яний візок наштовхнувшись на її ноги, з гуркотом перекинувся та обсипав її достиглими помідорами. Товстий чоловік щодуху біг до своїх помідор, вигукуючи лайливі слова.