Слава ЗСУ!

Почулося голосне чвакання – це Даная намагалася вибратися з-під помідорної лавини.

– Ти почавила мої помідори! – захекано вигукнув пузанчик, підбігши до перекинутого візка.

– О, дерево… – усміхнувшись, Даная щосили тричі гупнула кулаком по дерев’яному візку.

– Не смій, ламати мого возика! – писклявим голосом закричав обурений пеліонець, підійнявшись навшпиньки, від чого здався Ніці набагато вищим. – Ти повинна заплатити за зіпсовані овочі!

Він різко нагнув спину і почав збирати розкидані помідори, хапаючи кожну двома м’язистими пальцями.

Даная стояла з роззявленим ротом.

– ЩО? Я ні в чому не винна, це ви, товстопузе, хотіли убити мене своїм візком! – розгнівано пирхнула вона, вибираючи з волосся червоні шкурки. Її обличчя було повністю залитим червоним соком.

Джеліос впевненою ходою підійшов до огрядного чоловічка і протягнув йому декілька блискучих папірців.

– Ось візьміть, ми шкодуємо, що так сталося. – вибачився він, коли товстун схопив у нього гроші і сховав у передню кишеню засмальцьованої сорочки.

– Але, я ні про що не шкодую! – гучно верескнула Даная, від чого Ніці ледве не позакладало вуха. – Це він повинен платити мені за зіпсований одяг! – прокашлялася вона, штирхаючи пальцем у надутий живіт.

Кругле обличчя чоловіка тепер було байдужим, очевидно його повністю задовольнили гроші, що дав йому Джеліос.

– На цей раз тобі пощастило. – задоволено пробурмотів він, і згрібши останні цілі помідори до візка, рушив собі геть.

– От нахаба! – проскрипіла крізь зуби невдоволена Даная, витираючи долонею червоний сік на перекошеному обличчі. – Це все через ту чорну кицьку. Я ж казала, що ми обов’язково втрапимо в халепу.

Ніка знову розсміялася.

– Якби ти не помчалась до того дерева, нічого цього не сталося б. – затуляючи рот рукою, пролепетала вона.

Нарешті, пройшовши доволі вузький провулок, вони опинилися на невеликій відкритій місцині, посеред якої височів старий десятиповерховий будинок. Фарба обвалювалася, порохняві та потріскані вікна заледве трималися у стінах, будинок здавався покинутим.

– Тут хтось живе? – дивуючись моторошним видом, запитала Ніка. Не вірячи, що тут взагалі може хтось мешкати, вона спинилася аби краще придивитися до занедбаного будинку. Джеліос кивнув.

– Так. Тут залишилося декілька старожилів, хоч більшість мешканців вже давно переїхали до безпечніших місць. Цей будинок так і не наважилися знести, адже він вважається одним із перших.

– Але, я більше не бачила жодного такого будинку. – засумнівалася Ніка.

– Усі інші були знесені.

– Тоді, чому цей залишили?

Джеліос замислено почесав потилицю.

– Це щось на зразок покинутого музею. Вважається його побудував сам Кадем Пел.

– Ще одна казка. – втрутилася Даная, і зайшла до під’їзду.

– Тут знаходиться лабораторія Зака та Кори. Наукові експерименти і все таке інше…– повідомив Джеліос, рушивши слідом за Данаєю. Ніка прекрасно розуміла, що таке наукові експерименти, і які після них можуть бути наслідки. Адже, її батько вже давно був помічником вченого, тому йому часто доводилося займатися цим. Одного разу він ледве не спалив їхній будинок. Можливо, Зак та Кора обрали підходяще місце для своїх дослідів. Під’їзд зсередини виглядав доволі безпечно, аніж зовнішня сторона споруди. Джеліос та Даная стояли на вузьких кам’яних сходах чекаючи на Ніку.

– На який поверх нам потрібно? – поцікавилася вона.

– Десятий. – хутко вимовила Даная, перестрибуючи дві сходинки.

Ніка завмерла, вона зовсім не мала сили підійматися так високо, причиною тому були тісні червоні туфлі на її набряклих ногах.

– ЩО? Ми ж не збираємося підійматися пішки?

– Ну, якщо ти вмієш ходити на руках, то будь-ласка! – захихикала Даная, тримаючись пальцями за горло.

Ніка напружено видовжила обличчя.

– Тут повинен бути ліфт! – з надією вигукнула вона, не приймаючи до уваги кепкування Данаї.

– Ти про цю стару штукенцію? – знову засміялася Даная, показуючи на подерті, чорні двері в облупленій стіні.

– Це ліфт? – не повірила вона і відчула, як всередині все закипіло.

– На жаль він уже немає змоги підіймати людей наверх, проте гадаю ним можна спускатися… – Джеліос замислився на хвилину. – Ти йдеш?

– Так! – сердито буркнула Ніка, знімаючи червоні туфлі, адже без них їй буде набагато швидше та зручніше підійматися на найвищий поверх. Вона відчула значне полегшення, але трохи згодом воно зникло, коли на шостому поверсі її ногу подряпав металевий дріт, що непомітно стирчав з напівзруйнованої сходинки.

Джеліос та Даная підіймалися доволі швидко, ніби це була для них звична річ, а Ніка пленталася позаду тримаючи у руці набридливі туфлі. Нарешті вони зупинилися біля великих металевих дверей, через щілини яких виринав густий, білий дим. Ніка захекано, обперлася об стіну та опустила голову. Тонкі пасма світло-русого волосся прилипли до спітнілого обличчя. Зараз вона бажала залишитися біля цієї вицвілої стіни і взагалі не рухатися, тому що її м’язи нестерпно боліли. Ніка зовсім не була впевнена, що Зак та Кора зуміють роз’яснити її незвичайну ситуацію, тим паче взагалі чимось допомогти їй. Можливо, вони взагалі вирішать, що все це якесь безумство.

– Як завжди «хімічать» – влучно зауважила Даная, затуляючи ніс рукою. Джеліос штовхнув двері, вони відчинилися з доволі гучним скрипом. На друзів відразу повалив щільний дим. Даная голосно відкашлялася і ступила слідом за Джелом. Ніка залишилася стояти на своєму місті, лише через декілька секунд, коли білий дим трохи розвіявся, вона зайшла всередину.