Слава ЗСУ!

– Це все. – тихо сповістила Ніка, закінчивши оповідь, та відчуваючи, як її горло почало пересихати.

– Доволі складний випадок. – серйозним тоном сказав Зак, немов лікар пацієнтові, і знизав плечима. – Навіть не знаю, що ми можемо тут вдіяти. Гадаю, спочатку потрібно ретельно все дослідити, а вже потім робити певні висновки.

– Що для цього потрібно? – утрутився в розмову Джеліос, пильно вдивляючись у Закове застигле обличчя.

– Не багато. Лише взяти деякі тканинні зразки для аналізу. – прокашлявшись, відповів він.

Ніці прийшлося погодитися здати кров, хоч зробила вона це не відразу всього після з десяток вмовлянь Зака, Кори та Джеліоса. Нарешті Зак висмоктав через якусь тонку прозору трубку чималу кількість її крові, а потім відрізав з голови жмуток волосся. Тепер Зак та Джеліос возилися біля мікроскопа, а Кора робила зачіску Данаї, яка щойно вийшла з душа.

– Не крути головою. – звеліла вона, пирскаючи на мокре золотаве волосся, якусь сріблясту речовину. Даная весь час посіпувалася та знервовано стискала руками багрову спідницю. За декілька хвилин волосся стало стирчати доверху, наче сотні маленьких бурульок.

– Що це за шипи? Куди поділися мої золоті кучері? – викрикнула Даная, дивлячись у дзеркало та обмацуючи пальцями голову з дивакуватою зачіскою.

– Зараз так модно! – з усмішкою переконувала її Кора.

– ТОЧНО? – Данаєне обличчя сповнилося сумнівами, її очі розширилися від здивування.

– Сто відсотків.

Ніка тим часом, не знаючи чим зайнятись, походжала біля довгого лабораторного столу та розглядала різноманітне наукове приладдя, що було акуратно розставлено в рядочок. Її зосереджену увагу привернув маленький прозорий флакончик з помаранчевою рідиною. Їй відразу спало на думку, що то були Корині парфуми, вона відкрутила чорну кришку і на неї повіяв солодкий аромат.

– Клас, парфуми з запахом мандаринів! – захоплено вигукнула Ніка, хутко пирскаючи парфуми собі на шию. Манливий аромат повністю заповнив її голову.

– Ні! – почувся збуджений голос Кори. – Це галюциногенні парфуми! – злякано крикнула вона і затулила ніс рукою. Зак зробив те саме.

– Що? – стривожився Джеліос, його синяві очі, що спинилися на Ніці, наповнилися неприхованим острахом.

– Ні, ви щось наплутали. Я почуваюся чудово… – Ніка хотіла їх заспокоїти, проте у цю мить їхні обличчя стали розпливчастими та страхітливими. Її тіло затряслося, наче крізь нього пройшов високовольтний електричний струм.

– Що з нею? Що відбувається? – голос Джела спотворився, він скидався на голосне гудіння старого мотора.

Кімната почала наповнюватися густим сірим туманом, в якому повністю розчинилися Джеліос, Даная, Зак та Кора. Тепер Ніка була одна у непросвітній гущі. Сповнена страху, вона не могла поворухнутися, навіть крик, що вирвався з її горла видався жалюгідним писком. Туман наближався разом з тишею, яка гучно дзвеніла у вухах, та заставляючи сльози потоком литися з очей. Раптом перед нею виникла якась постать. Туман закривав її обличчя. Він був… Так, то був він. Ніка знала хто це, хоч і не бачила його лиця. То був невмирущий спогад, якого вона стільки раз намагалася забути. Думки перепліталися, усе здавалося абсурдним, але водночас таким реальним. Він стояв непорушно, його рука завмерла за сантиметр від її обличчя.

Це не був справжній Макс, це була лише ілюзія, яка повністю наповнювала Нікину свідомість. Але для неї не було нічого кращого, чим побачити неможливе. Вона дивилася на нього, проте не могла угледіти яскравих зелених очей. Макс не зміг до неї торкнутися, його рука сковзнула біля її шиї та зникла. Наближалася порожнеча, постать почала віддалятися. «Ні, він не повинен йти туди! Ні! Тільки не туди!» Ніка спробувала наздогнати його, аби спинити, але туман почав зникати…

– Ніка! Ніка! Вона оговталася! Як ти? Ми так хвилювалися. – вона лежала на підлозі, а над нею схилилося розгублене обличчя Джела.

– Все добре. – збрехала вона, відчуваючи, як серце шалено калатало, а глибоке, уривчасте дихання голосно зривалося з горла. Лице Макса не виходила з її сплутаних думок, воно міцно застигло у її пам’яті, навіть Джелове волосся стало світлим, а очі змінили колір, тепер вони були яскраво-смарагдовими. Якусь мить Ніка не могла зрозуміти, чому Макс не усміхався його звичною веселою посмішкою, а був нахмурений та схвильований і чому він говорив не своїм радісним, мелодійним голосом, а спантеличеним голосом Джела. Ніка обережно підняла руку і доторкнулася до його світлого волосся, яке було гладеньким та м’яким.

– Не йди. – майже не ворухнувши губами, прошепотіла вона засмученому обличчю.

– Ніка, я не збираюся нікуди йти. Я буду тут…з тобою. – розгублено промовив Джеліос, підтримуючи її голову.

Ніка відчула, як всередині почала зароджуватися невимовна радість, якесь незвичне тепло почало огортати її неспинне серце, думки стали такими легкими та приємними, тому й голова вже не здавалася важким каменем. Макс сказав, що більше не залишить її, ці слова вона бажала почути понад все на світі. Усе чого вона прагнула такий довгий час, звершилося за одну коротку мить.

– Обіцяєш? – її голос був таким тремтячим, але все-таки вона змогла почути у ньому радісні нотки. Макс здивовано наморщив лоба, потім усміхнувся якоюсь незвичною, млявою посмішкою. Проте Ніка цілком задовольнилася і цією невдалою посмішкою, адже головним було те, що Макс знаходився поряд з нею, а не за тонкою межею всіх світів.

– Авжеж. – він знову заговорив голосом Джела. – Ми всі залишимося з тобою. Усе буде добре. – обличчя поглянуло кудись вбік, а потім знову повернулося до неї. Ніка не могла збагнути хто це «ми», адже крім Макса і неї, тут нікого не було. Якийсь дивний страх почав стискати її свідомість.

– Я померла? – глибоко вдихаючи повітря, запитала Ніка. Вона зовсім не хотіла заплющувати очі, аби не упустити з виду таке водночас ласкаве та збентежене обличчя, на якому з’явився вираз жаху, але це тривало лише частку секунди.