Слава ЗСУ!

– Ніко, звичайно ні. – голос був таким м’яким та заспокійливим, але він чомусь знову належав Джелові. – Ти тут… з нами. Ти пам’ятаєш це?

Ніка знову здригнулася, її рука сковзнула по шовковистому волоссю і опустилася додолу. Десь у самій глибині свідомості, перед нею почали поставати недавні спогади: заляпана червоним соком Даная, білосніжна посмішка Зака, кмітливі винаходи Кори та переляканий голос Джела, після того, як вона відкрила мандаринові парфуми. Безмежна радість, яка щойно огортала її зсередини, щезла відразу після того, як світле волосся знову стало чорним, а сяючі-смарагдові очі перетворилися на блакитні клаптики неба.

– Джеліос… – ледь чутно прохрипіла вона, не маючи сили навіть поворушити губами.

– Так, це я! – він осяяв Ніку радісною посмішкою. – Уже все добре, такого більше не буде!

– Я ж казав, що все минеться через декілька хвилин. – оголосив Зак. Джеліос розлючено поглянув на нього, від чого той мало не скинув мікроскопа.

– Ні! – нажахано вигукнула Ніка, усвідомивши, що більше ніколи не побачить добродушного обличчя свого друга.

– Тобі зле? – Кора подала Джелові склянку з водою. – Ось випий. Не бійся. – він підніс склянку до її напіввідкритого рота.

– Все гаразд, – холодна вода хлинула по її горлу, приносячи значне полегшення та просвітлюючи розум.

– Ніка, ти кричала і плакала. Ми не знали що робити. Я не міг нічого вдіяти. – схвильовано продовжував Джел, допомагаючи їй звестися на ноги.

– Що ти бачила? – запитала Кора, схрестивши руки на грудях та схиливши голову собі на плече.

– Усе стало спотвореним… Я просто злякалася. – Ніка не була готова розповісти їм те, що вона бачила насправді. Джеліос витер її мокрі щоки, якоюсь синьою хустинкою, що з’явилася у його руці.

– Вже все минулося. – знову повторив він, тримаючи її за плечі. – Заберіть ту штуку подалі! – його палець вказав на скляний флакон. Кора хутко вхопила парфуми та засунула їх до великого металевого сейфу, що стояв біля стіни та зачинила його маленьким срібним ключем.

Ніка спробувала сказати якомога спокійнішим тоном:

– Не хвилюйся, нічого ж поганого не сталося.

– Ти б так не думала, якби бачила своє обличчя. Це було так нестерпно все це спостерігати…– засумнівався Джел, міцно примруживши очі, аби сховати невимовний біль, який спалахнув у них.

На щастя, в цей момент ввійшли Зенон та Аврея. Тепер усі перемкнулися на них, особливо Даная, яка влаштувала справжню істерику. Далі все відбувалося у ритмі довгого серіалу.

– Я не розумію в чому ти мене звинувачуєш? – спокійно мовив Зенон. – І що це в тебе за колючки на голові?

Даная високо підстрибнула і махнула рукою, випадково вдаривши цим Кору, що стояла нерухомо біля неї. Та невдоволено пирхнула, але відходити не стала.

– Тобі що не подобається моя нова зачіска? – верескнула вона, обхопивши руками скривлене від гніву обличчя.

– Ох… Дуже подобається! – видихнув Зенон, втримуючи посмішку. Він говорив все це для того, аби хоч трохи її заспокоїти.

– Ти брешеш!

– Чого ти злишся? Я нічого від тебе не приховую. У тебе аж занадто бурхлива уява! – закотивши повіки та міцно зціпивши пальці докупи, вигукував він.

Зак не звертав ні на кого уваги, він просто продовжував возитися біля мікроскопа, здавалося він уже звик до подібних сцен. Джеліос допомагав відтягати Данаю, коли вона вчепилася Зенону у шевелюру. Ніка та Аврея стояли біля дверей, спостерігаючи за надмірно кипучим виясненням стосунків. Час від часу Аврея кидала на неї зловісні погляди, які проймали холодом до самої душі. Ніка, вважала, що Аврея не злюбила її ще з першої зустрічі, тому аби більше її не дратувати, вирішила відійти на декілька кроків. Обертаючись, вона випадково зачепила Авреїн коричневий рюкзак, що лежав на краю столу. Наступної мить він з гуркотом упав на підлогу, але чомусь цього ніхто крім Авреї не помітив. В її очах спалахнула невимовна лють.

– Пробач! – прошепотіла Ніка, відчуваючи, як горло почало пересихати від безкінечного остраху, який наповняв її щомиті.

– Дивись куди волочешся! – злісним голосом гаркнула вона, піднімаючи рюкзак і все, що повилітало з нього. Ніка підняла дивний кинджал з червоною скляною рукояткою, що випав разом з іншими дрібними речами. Її відразу спало на думку «Навіщо носити холодну зброю у своїй сумці?»

– Це твоє? – Ніка протягнула Авреї кинджал, сподіваючись, що вона не скористається цією зброєю проти неї.

– Забери руки! – просичала рубіноволоса дівчина, хапаючи кинджал тремтячими пальцями, і наступної миті запхала його до внутрішньої кишені рюкзака. Що б не накликати на себе біди, Ніка все-таки відійшла подалі від невдоволеної Авреї. Хоч все ще не могла зрозуміти причину її безмірної злості.

Аби зайняти себе чимось, вона продовжила роздивлятися прилади на довгому столі. Її рука потягнулася до тонких пробірок з кольоровими речовинами, схожими на желе. Проте Джеліос зумів схопити її руку раніше, чим вона вспіла торкнутися до скляної пробірки.

– Краще не чіпай. Можливо, вони туди ще якусь отруту налили. – застеріг він з неприхованим докором дивлячись на Зака, що відразу упіймав його невдоволений погляд.

– Джел, я ще раз повторюю у тих парфумах не було нічого небезпечного. Лише безневинні галюцинації на декілька хвилин. – з легкою білосніжною посмішкою виправдався він.

– Безневинні? – роздратовано вигукнув Джеліос. – Ти ж бачив, що з нею було…

Їхні голоси ставали приглушеними, руки Ніки почали нагріватися. Усе перемішалося в єдину коричневу пляму…