Слава ЗСУ!

– Тобі пощастило, що уникнув розтрощених пробірок. Пролетів за кілька сантиметрів від них. – з дивною широкою посмішкою мовив Зак, проводячи по Джеловій руці чорним приладом. – О, тут тобі також поталанило, всього на всього вивих. – додав він, дивлячись на блакитний дисплей.

Ніка та Кора скручено сиділи на лавці, схиливши голови набік.

– А ролики були класні… – зітхнула Ніка, міцно стиснувши губи та зібравши руки докупи. – Жаль, що тільки Джеліос поранився. – вона відчула різкий холод всередині, що причаївся біля її серця.

Кора повернула до неї нахмурене обличчя.

– Вони тебе мало не вбили. А тобі було класно? – невдоволено пирхнула вона, накручуючи пасмо білого волосся собі на палець.

– Ніка, будь надалі обережнішою з всілякими винаходами Зака. – почувся вибагливий голос Джела з іншої кімнати.

– Е-е-е… хвилиночку, при чому тут мої винаходи? Це все ваша необачність. – запротестував Зак.

– Гаразд! – якомога голосніше і переконливо вигукнула Ніка і посміхнувшись, обняла насуплену Кору за худорляві плечі.

Розділ дев’ятий

Доля

– Чудовий день. – дзвінко вигукнула Діна, вдивляючись у безхмарне небо, коли четверо друзів поверталися зі школи.

– Так. – погодилася Ніка. Заплющивши очі, вона пригадала золоте сонце Пеліона, що завжди яскраво палало у небесній блакиті, обдаровуючи тамтешніх жителів та рослин цілющим теплом.

У їхньому світі багряне листя вже вспіло попадати на землю та засохнути, залишивши після себе оголені, сірі гілки, що наганяли майже на кожного жителя їхнього міста моторошне відчуття. Отже, тепер перед ними був зовсім непривабливий краєвид, зате було сухо та сонячно. І це був великий плюс, що відображався на Нікиному настрої. Так, день був справді – чудовий.

Тім весело крокував біля Жанни, що час від часу підстрибувала на одній нозі, однієї рукою тримав її за руку, а іншою ніс її, не надто важкий, шкільний рюкзак. На відміну від Діни, Жанна не мала звички турбуватися про навчання.

– То ви тепер разом? – трохи байдуже поцікавилася Ніка, оглядаючи обличчя Жанни, яке сяяло від невимовної радості. Легкий вітерець розвіяв її довге руде волосся, що особливо виділяло її поміж усіх друзів.

– Бачу, Ніка, ти відстала від подій. Хм…Вже майже два тижні. – проспівала Жанна, поправляючи зачіску. Тім усміхнувся та допоміг Жанні випрямити руде пасмо. Через постійні переходи, Ніка зовсім не мала ні часу ні сил, аби нормально спілкуватися з друзями. З кожним днем вони віддалялися від неї, це було більш чим помітно. І Ніка знала що так буде тривати ще довго, принаймні поки вона матиме змогу потрапляти до Пеліону. Можливо, навіть усе життя.

Єдина людина у цьому світі, яка могла зрозуміти Ніку – була Діна. Лише вона знала таємницю Ніки і при тому не вважала її божевільною. Дінин погляд завжди був сповнений розумінням та терпимістю, навіть у безвихідних ситуаціях, її не покидав самоконтроль.

– Може зайдемо кудись перекусити? – зненацька запропонував Тім.

Жанна весело змахнула руками.

– Звичайно! – зраділа вона. – Давайте відвідаємо кав’ярню «Венера», це моє улюблене місце. – усміхнено пролепетала вона, звівши погляд на Діну.

Ніка скривилася. Це був єдиний заклад у їхньому місці, який вона не полюбляла відвідувати, через те що там завжди стояв, нестерпний для неї, запах міцної чорної кави.

– Чудово. – похмуро сказала Діна, яка вочевидь також не була у захваті від цієї раптової ідеї, проте їй як завжди не хотілося розчаровувати когось із друзів. – Тільки якщо хтось понесе мій рюкзак. – швидко додала вона, натякаючи на Тіма.

– Звичайно, я думаю Тім з цим легко упорається. Правда? – Жанна в очікуванні поглянула на Тіма, той неохоче кивнув.

Діна Снігур скинула з плечей важкий бузковий рюкзак.

– От і добре. – вона полегшено зітхнула, коли він опинився у руці Тіма. Тепер Діна могла стояти рівно, не згинаючись від важкої ноші.

– Ваша валіза, добродійко! – згорбившись під двома сумками, (свій рюкзак він тримав у руці) Тім звернувся до Ніки і простягнув руку.

Ніка заперечно похитала головою, вона зовсім не бажала ще більше навантажувати їхнього худорлявого друга.

– Не вагайся, Тім у мене майже герой! – підморгнула Жанна, проте Ніка вирішила залишити свій рюкзак на своїх плечах. Тім окинув її вдячним поглядом.

Тім та Жанна, що час від часу його підштовхувала, йшли попереду, а Ніка та Діна повільно човгали за ними. Раптом Ніка спинилася з оповитим раптовими сумнівами обличчям. Якась її частина бажала негайно повернутися додому, а інша навіювала на неї безмежне почуття провини, за тривале уникнення друзів.

Діна також спинилася, її худорлява постать була нахилена набік, а каштанове волосся, що висунулося з-під червоного берету, затулило широко розплющені очі.

– Все в порядку? – трохи збентежено запитала вона, поглядаючи на замислене Нікине лице.

Ніка спинила погляд собі на черевиках, а потім простежила за багряно-коричневим листком, що прокотився на узбіччі. Вона відразу подумала, що то був останній барвистий листок, який лише нещодавно упав з дерева, і ще не встиг засохнути та перетворитися на пил.

– Не знаю… я просто не переношу запах меленої кави. – прохрипіла вона, наморщивши ніс.

Діна замислено звузила очі та прикусила губу.