Слава ЗСУ!

Злостиве лице Авреї знову постало перед очима Ніки, і цього було достатньо, аби нагнати на неї страх, що сковував її тіло колючим нестерпним холодом.

– Ні! – здригаючись, вигукнула вона, ніби їй висунули смертний вирок. Її обличчя побіліло. Джеліос розгублено присів на звалене дерево, декілька секунд вони пробули в повній тиші.

– Якщо хочеш, ми можемо більше не повертатися туди. Я тільки не розумію, що тебе так тривожить… – задумливо сказав він. Ніка знизила плечима, намагаючись не дивитися йому в обличчя. Принаймні, вона не збиралася розповідати йому про Аврею, навряд чи він зміг би повірити її словам. Джеліос занадто довіряв Авреї, при тому він дружить з нею вже багато років. А вони знали один одного лише якийсь місяць. Так, Авреєне слово важить набагато більше чим її. І в цьому вона має перевагу. Аврея безпосередньо може впливати на нього у будь-якій ситуації.

– Я хочу залишитися тут. – її голос був тремтячий та захриплий. Насправді, їй хотілося повернутися додому чи хоч покинути цей моторошний затінок. Джеліос озирнувся, намагаючись зрозуміти, що Ніка знайшла у цьому похмурому місці. Раптом на його обличчі появилася інтригуючи посмішка. Ніці здалося, ніби він щось замислив.

– Що? – пошепки запитала вона.

Джел різко випрямив спину.

– У мене є ідея. – голосно відказав він.

– Джеліосе я…

– Ні, лише вислухай!

– Гаразд.

– Ми можемо трохи пройтися, я обіцяю що ми не повернемося до табору. Ти ж не хочеш цього, так?

– Так, я не хочу повертатися. Але я б охоче забралася звідси. – зізнання Ніки прозвучало аж занадто голосно. Джеліос нахилився до неї.

– Тоді можемо вирушити просто зараз. – прямо в вухо прошепотів він і встав, хапаючи її вільну руку. В іншій руці Ніка все ще міцно стискала маленький букетик. Їй так хотілося забрати ці тендітні квіточки у свій світ, щоб залишити хоч якусь найменшу згадку про Джеліоса, окрім звичних спогадів. Ромашки були б чудовим гербарієм, втиснуті між гладенькими сторінками якоїсь старої книги. Та, на жаль, вона була не спроможна пронести навіть одну маленьку пелюстку. Засмучена цим фактом, Ніка притулила букет до обличчя та вдихнула його приємний солодкуватий аромат.

Вони доволі спритно пробиралися крізь старі, порослі мохом дерева, тому невдовзі перед ними розстелилася довга хвиляста дорога, що нагадувала повзучу змію. На Ніку нахлинуло дивне відчуття дежавю. Усе було доволі знайомим, занадто знайомим, щоб це виявилося лише звичайнісіньким збігом.

Вона вже десь бачила це місце, і була цілковито впевнена у цьому. З одного боку серпантинна дорога була оточена густим лісом, а з іншого невисокими пагорбами на яких були безладно розкидані невеличкі будиночки. Ніка спинилася намагаючись збагнути дивне відчуття. Джеліос зацікавлено поглянув на її сповнене розмислами обличчя.

– Щось не так? – впівголоса спитав він.

Ніка глибоко вдихнула.

– Я знаю це місце.

– Ти була тут раніше? – висловив свій здогад він.

– Ні, це щось інше і я не може втямити що саме!

– Ймовірно, схожа дорога є у твоєму світі. – припустив Джеліос, схрестивши руки на грудях, аби не теліпати ними навсібіч. – До речі вона називається Зміїним шляхом. – майже пошепки додав він, міцно стиснувши багряні губи.

– Підходяща назва. – хутенько погодилася Ніка і прищулила очі, сподіваючись, що це допоможе їй прояснити ситуацію. – Ця дорога мені щось нагадує…

– Знаєш, інколи виникає таке навіяне відчуття повторюваності, але я не думаю, що на нього потрібно зважати. Це все одно, що побачити місцевість на фотографії, а потім на яву. Отож на цьому не потрібно зациклюватися і приймати усе так близько до серця…

– Стривай! – раптово урвала його Ніка. – Що ти щойно сказав?

– На цьому не потрібно зациклюватися, а що? – здивовано повторив Джеліос, піднявши брови.

– Та ні, до цього! – буркнула Ніка, знервовано прикусивши губу. Її думки почали просвітлюватися.

– Здається, я казав щось про фотографію…

– Так це воно! – голосно крикнула Ніка, притуливши руку до рота. Тепер вона не мала жодних сумнівів, що дійсно бачила цю дорогу.

Обличчя Джела ще більше витягнулося.

– Я щось не розумію. Ти бачила цю дорогу на фотографії?

Ніка сіпнула головою і завмерла, наче кам’яна статуя.

– Ні, я бачила її на малюнку… – її голос помітно послабшав і був схожим на відлуння вітру.

– Малюнок? – Джел все ще не міг нічого збагнути. – На якому малюнку? Хто його намалював?

Ніка стривожено зойкнула, всередині все скрутилося та похололо, вона згадала тендітне личко Лори та маленький блакитний альбомчик у її руці. Ні, цього просто не могло бути. Лора не могла появлятися у цьому світі, вона ще зовсім дитина. Це звичайнісінький збіг. Ніка щосили намагалася себе переконати, але невблаганний сумнів прокотився по її перекошеному від жаху обличчі. Щось навіювало на неї передчасну паніку.

– То що? Чий це малюнок? – стурбовано повторив Джел, споглядаючи на її реакцію.