Слава ЗСУ!

Ніка була втомленою, проте до сну її не хилило. Щоб трохи розслабитися вона ввімкнула повільну музику, в голові відразу почали розвіюватися дошкульні відчуття. Вона поглянула у дзеркало овальної форми, що висіло на стіні і завмерла не вірячи власним очам. Два місяці скорботи і смутку грубо відобразилися на її зовнішності. Довге світло-коричневе волосся було заплутане і пом’яте, під набряклими очима виднілися темні синяки, погляд виражав безмежну порожнечу, що існувала у душі, шкіра набула нездорового сіро-блідого відтінку. На мить вона заплющила очі… «А якби все склалося не так? А якщо це моя доля загинути під купою каміння. Він не повинен був мене рятувати. Навіщо він це зробив? Якби він був живий…» думки просто виривалися назовні. Хвиля почуттів нахлинула на неї, усе було нічим порівняно з тим відчуттям. Ніка знову запалилася бажанням ілюзії, вона хотіла, щоб її мрії стали реальністю.

« Досить! Усе скінчено, уже нічого не змінити.» – інший голос, який лунав у її голові, переконував забути і почати жити новим життям. « Змирися з дійсністю!» – ці думки ніби неслися з чужою голови, зупиняючись у свідомості Ніки.

Сумніваючись чи зможе поринути у сон, Ніка все таки упала на ліжко та зупинила свій погляд на білій стелі. Кімната уже почала наповнюватися темрявою та тишею, Ніка відчула, як по її шкірі пробіг колючий холод. Ще деякий час вона нерухомо пролежала, відганяючи сумні думки та намагаючись взагалі ні про що не думати. Бажаючи швидше заснути Ніка просто вслухалася у темряву та тишу. І як не дивно це подіяло, її руки та кінчики пальців почали наповнятися теплом, темна кімната почала щезати…

Невимовний страх переповняв її на повну, серце шалено калатало у грудях, дихання було важкувате та уривчасте. Ніка вихорем бігла, пересікаючи моторошну темряву, що заважала їй бачити шлях. Навколо лише виднілися нечіткі контури дерев, оповитих тьмяним сяйвом місяця, що визирав десь поміж хмар. Кілька раз вона падала на землю, але миттю підводилася і продовжувала тікати від переслідувачів. Бігти босоніж та у легкій піжамі було незручно та холодно, але незважаючи на всі перешкоди Ніка не спинялася ні на мить. Позаду лунали грубі приглушені голоси, нагадуючи про переслідувачів, які наближалися до Ніки з кожною секундою та наводячи на неї ще більший жах.

Будучи наляканою і втомленою, Ніка не міркувала над тим, як уникнути зіткнення з переслідувачами, на думці в неї було лише одне, куди сховати ту річ, яку вона міцно стискала у руці. Здавалося її пальці приросли до важкого металевого предмету, який було неможливо розгледіти у темряві. Голоси не стихали, вони навпаки розносилися дзвінкою луною по всій місцевості, заставляючи Ніку перелякано тремтіти.

Раптом вона зачепилася ногою за якийсь камінь, і загадковий предмет, який здавалося до цього був невід’ємною частиною її руки, упав додолу. Ніка, знервовано і важко дихаючи, почала повзати по зарослій травою землі, намагаючись намацати втрачену річ, раз у раз підіймаючи голову і прислухуючись до стишеного гомону голосів, які час від часу танули у темряві, а потім знову здіймалися у ній. Нарешті її рука торкнулася до холодного металевого предмету, який зараз був для неї найважливішою річчю у світі, зітхнувши з полегшенням, вона обхватила його пальцями з такою силою, що здавалося він переламається навпіл. Поблизу зашелестіла трава, Ніка притулилася до трави намагаючись злитися з нею в одне ціле. Якби хтось ретельніше придивися до темної землі, то без великих зусиль зміг би угледіти її скручену, тремтячу постать у пожухлім світлі місяця. На мить кроки стихли і Ніка почула своє важке, глибоке дихання, що лунко пронизувало темряву. Різко затуливши рукою рот, вона знову прислухалася. На цей раз щось тріснуло у неї за спиною, вона мерщій обернулася і підскочила, коли побачила високу постать, що нахилилася над нею…

– Ага, попалася! – самовдоволено вигукнув низький неприємний голос.

Вона раптово прокинулася нажахана нічним кошмаром, її права рука була міцно стиснута в кулак, ніби все ще тримаючи загадкову металеву річ. Ніка розправила пальці, і з полегшенням зітхнула переконавшись, що це був лише страшний сон. Вона не змогла згадати, чому за нею гналися ті розлючені люди, так само, як і не могла згадати їхні обличчя, і що то була за річ, яку вона так ретельно оберігала. Вставши з ліжка Ніка відчула у колінах їдкий біль, їй було дивно і незрозуміло водночас, як можна було так забитися уві сні. Пошкандибавши до ванної, вона ретельно вмилася, добре вичистила зуби та сумлінно розчесала волосся. Ну що ж може і не все так погано? Ніка була задоволена оглядаючи своє відображення у дзеркалі, яке на відміну від вчорашнього було охайним та дбайливим. На її обличчі появилася маленька радісна посмішка.

Закинувши пару книжок до сумки, вона неохоче почала збиратися до школи. Після фатального випадку школа стала для неї просто символічної необхідністю. Ніка зовсім не зосереджувалася на уроках, тому що в голові постійно літали пригнічені думки, вона не переймалася оцінками та не спілкувалася з друзями, виключенням були лише Діна, Тім та Жанна, але це траплялося не так вже й часто. Вони розуміли Нікине становище, за що вона була їм дуже вдячна, тому намагалися не нав’язувати свою компанію і дати їй час, щоб оговтатися. Проте Діна не завжди могла себе стримувати, вона інколи намагалася підбадьорити Ніку, хоч її слова не придавали Ніці значного полегшення.

З кухні вже доносився апетитний запах сніданку. Тато та Лора сиділи за круглим столом, спостерігаючи, як мама накладала їм у тарілки смачний омлет. На відміну від Ніки, яка вдалася у маму, Лора була маленькою копією тата. Те саме густе чорне волосся, великі брунатні очі та добродушний вираз обличчя. Ніка з мамою, також були схожими стрункі фігури, світло-русяве волосся, у мами воно було значно коротшим чим у дочки, також їх відрізняли різні кольори очей. У Ніки були ясно-зелені очі, а не темно-сірі, як у її мами.

– Доброго ранку! – мама люб’язно усміхнулася, тримаючи у руці сковорідку зі сніданком. Вона була перев’язана блідим рожевим фартухом з білим мереживом. Ніка сіла поруч з Лорою, очікуючи на свою порцію омлету.

– Чудово виглядаєш! – зауважив тато, накладаючи омлет до рота. – Ммм… мій улюблений з сиром та цибулею. – захоплено додав він. Мама кинула на нього незадоволений погляд, що безсумнівно означав не говорити з повним ротом, аби не вдавитися і не показувати дітям нерозумний приклад.

– О… так, дякую. – зніяковіло промовила Ніка, почувши раптовий комплімент. Зашарівшись, вона обперлася ліктем на край столу і схилила голову.