Слава ЗСУ!

Тепленький вітерець ніби навмисне підштовхував друзів у спину, тому вони набагато швидше дісталися до іншого вікна, якого Джеліос теж спритно перейшов. Набравши повні груди повітря, Ніка схилила голову та зробила декілька маленьких кроків. Раптом у вікні щось зблиснуло, і їй здалося, що за склом хтось притаївся та стежив за нею. Ніка помаленьку підняла голову, щоб пересвідчитися у цьому. І краще б вона цього не робила. Її серце ледь не спинилося, коли за брудним склом з’явився нечіткий силует людини. Прямісінько перед нею, на іншому боці помутнілого вікна, нерухомо стояв якийсь чоловік. Ніка придивилася до його обличчя і всередині все скрутилося, але зовсім не від страху, її ноги тремтіли від раптового подиву та безмежного хвилювання. Лице чоловіка так було схожим на добродушне обличчя Макса, що у Ніки не залишилося жодних сумнівів, що це був саме він.

В думках вирували найнеймовірніші теорії, в цю мить їй здавалося, що не існує нічого неможливого.

Невиразний силует заворушився. Через брудне скло, схвильована Ніка змогла побачити, як він підніс руку до голови і на мить обернувся. Її відчайдушний погляд був прикутий лише до нього, зараз усе інше не мало жодного значення, Ніку навіть не бентежило, що їх могли спіймати у будь-яку хвилину. Вона притисла долоні до запиленого скла, намагаючись краще придивитися до силуету, проте занепокоєне обличчя кудись зникло. Ні, він не міг піти! Тільки не знову! Від цієї думки по її спині пробіг жахливий холод, що проникав дедалі глибше, здавалося, навіть дихання стало крижаним.

Ніка бажала лише одного: повернути Макса, не дати йому знову щезнути.

– Повернись! Благаю… повернись! – голосно закричала вона, грюкаючи у вікно. Проте силует не повернувся, можливо, він зник назавжди… Просто розчинився у темнуватій кімнаті, що була відділена від Ніки лише брудним склом, яке вже почало тремтіти від безперервних ударів. Але, на щастя, воно було доволі міцним, аби не розсипатися на дрібні уламки.

Джеліос був абсолютно приголомшений, ніби він став свідком чогось неймовірного та небувалого. Ніці не потрібно було бачити його обличчя, щоб дізнатися що він відчував саме в цю мить. Він безсумнівно подумав, що вона збожеволіла. Для цього у нього і раніше було достатньо підстав. Його напружені пальці, нервово вчепилися за кам’яну стіну. Даная заціпенівши, відкрила рота та округлила очі. Здається, у неї взагалі відібрало мову.

– НІКА, ЩО ТИ РОБИШ? – переляканим та розсердженим голосом прокричав він, не розуміючи що коїться та підступаючи ближче до неї. Його слова не змогли повернути Ніку до нормального стану, вона безцеремонно продовжувала вдивлятися у брудне вікно, сподіваючись, що Макс знову там з’явиться.

– Ти не зможеш знову щезнути. Повернись, Максе! – зі сльозами пропищала вона, провівши спітнілою долонею по склу. Проте дива не сталося. Кімната залишалася похмурою та порожньою, наче туди вже ціле століття не заходила жодна людина. Нарешті Ніка зрозуміла, що єдина реальність – це її заціпенілі друзі, що чекають на якесь чудо, і що потрібно забиратися звідси, тому, не викидаючи з думок нечітке лице Макса, вона зробила крок від вікна, але зрадлива нога зісковзнула вбік і скинула її з карнизу. Проте на перекір долі Джеліос вспів вхопити її руку та змінити фатальне майбутнє.

Переляканий крик, що вирвався з відкритого рота Данаї, пройняв навколишню тишу.

– Тримайся! – крізь зуби процідив Джел, не даючи Ніці жодного шансу звалитися на землю. Він допоміг їй знову вилізти на столітній карниз. Ніка прилипла до стіни, немов жуйка, боячись поворухнутися.

Минуло декілька жахливих секунд, Ніка зовсім не пам’ятала як вони дійшли до живоплоту та дісталися землі. Її мозок відмовився працювати та сприймати критичність ситуації. Джеліос тягнув за руку обох дівчат, чи то Даная тягнула її та Джеліоса. Але вони рухалися дуже швидко, здавалося ноги не торкалися землі. Позаду почувся гучний скрип вхідних дверей та розлючений жіночий голос:

– Не дайте їм втекти!

Джеліос та Даная сконфужено обернулися. Усе сталося занадто швидко. Ніка зуміла почути в озвірілому жіночому голосі знайомі нотки , або ж це просто її мозок почав подавати хибні сигнали чи, можливо, через неймовірну схвильованість в неї почалися галюцинації.

Словом, голос який лунав біля химерного будинку належав Авреї. І Ніка не могла помилитися, цей грубий, неприємний тон, вона ніколи ні з чим не сплутає. Проте вона не відкидала думки, що це було лише страховинне марення. Та коли Ніка оглянулася, її багатозначні сумніви розтанули, наче темрява перед світанком.

Аврея стояла біля відчинених дверей, ніби лютий звір, що упустив свою здобич. Її оточували кремезний Дардон та ще якийсь молодий чоловік зі світлим каштановим волоссям, можливо, саме його Ніка сплутала з Максом, проте вона не була впевнена, бо значна відстань, що розділяла їх, не давала переконатися у цьому. Аврея наче здичавіла, вона почала розлючено розмахувати рукою та вигукувати різноманітні погрози.

Ніці ніколи не подобалася Аврея, через занадто важкий характер, але й годі було уявити, що саме вона виявиться однією з цих божевільних. Хто б міг подумати, що все зайде так далеко. Очевидно, Джеліос був шокований не менше за всіх, його обличчя перекосилося від гніву.

– Не спиняйтеся! – аж занадто голосно вигукнув він, смикнувши обидві руки з такою силою, що дівчата мало не опинилися на землі.

Вони мчали дуже швидко, Джел навмисне вибирав найважчий шлях, щоб заплутати переслідувачів. Колючі гілки боляче впиналися у шкіру Ніки, але вона не наважувалася попросити хоч трохи сповільнити рух. Даная час від часу зачіплялася довгою спідницею за кущі, але це їх також не спиняло. Ліс рідшав, тепер вони захекано бігли по невисоким зеленим пагорбам, минаючи старенькі одиночні будинки. Здається, Аврея та її спільники загубили їхній слід, принаймні позаду вже не було чути грізних та розлючених голосів.

– Треба перепочити! – холодним тоном пробурмотів Джел, міцно зціпивши руки докупи.

Ніка, Джел та Даная обезсилено спинилися біля підніжжя невисокого пагорба, це була доволі закрита місцина, тому вони не дуже переймалися, що зможуть себе викрити.