Слава ЗСУ!

– Що там таке? – Ніка не змогла втримати свою цікавість. Хлопці одночасно зиркнули на неї.

– Відомого вченого Евена Соллорі визнали божевільним. – Зенон хутко прочитав вголос заголовок статті. Ніка не збагнула, що тут було незвичайного. Подумаєш, якийсь вчений втратив здоровий глузд, і не таке буває.

– І що? – відверто здивувалася вона.

– Евен СОЛЛОРІ. – Джеліос наголосив на прізвищі вченого.

– Я все ще нічого не розумію. – відверто зізналася Ніка.

Джеліос квапливо на неї поглянув. Цей погляд міг означати тільки одне «Що тут незрозумілого?» Певно Ніка чогось не знала, адже для неї все залишалося нерозгаданою таємницею.

– Аврея Соллорі… Евен Соллорі. Тобі нічого не здається дивним? – саркастично запитав він. Ніка розширила очі. Тепер ясно, що він мав на увазі.

– В них однакове прізвище. Вони що родичі? – вигукнула вона.

– Зважаючи на обставини, саме так. – на його брудному обличчі появилася вузька посмішка.

Зенон ще більше спохмурнів.

– Значить це правда. – кисло вимовив він, пробігаючи очима коротку статтю.

– Будь-ласка, читай далі! – попросила Ніка.

Зенон знервовано видихнув повітря. Очевидно, йому було важко змиритися з цією правдою. Його зблідле обличчя начепило непроникну маску.

– П’ятдесятирічний вчений Евен Соллорі твердив, що виявив новий незримий для нормальної людини світ. Проте його дивні слова викликали бурхливу реакцію у населення Пеліона та інших міст. Не зважаючи на це, Евен продовжив свої тривалі дослідження, він впевнено висловлювався, що скоро зможе довести цей неймовірний факт. Але після загибелі його єдиного сина, обставини якої до сих пір залишаються нез’ясованими, Евена визнали божевільним…

– Це ж очевидно, Евен хотів знайти спосіб переходу. – неголосно озвалася Ніка, сховавши руки за спиною.

– Якщо Аврея його нащадок…– Джеліос замислився. – значить вона також хоче виявити перехід. Притому Авреї добре відомо, що ти не з цього світу.

– Чудово! – саркастично вигукнула вона. – Завжди хотіла стати жертвою божевільних науковців.

– Ніка, це не смішно. – хмуро сказав Джел.

– Тут щось не так. Якби вона хотіла викрасти Ніку, вона б зробила це набагато раніше. Навряд чи їй би хтось завадив. – припустив Зенон, не відводячи очей від пошарпаного клаптя газети. Джеліос скривився.

– Я б зробив це. – невдоволено буркнув він, зі хрускотом зігнувши пальці.

– Так, герою, сьогодні ти зміг це довести. – на обличчі Зенона появилася миттєва зухвала посмішка.

– Гаразд, – Ніка приєдналася до їхньої розмови. – Припустимо, що ми безпардонно вдерлися до їхнього маєтку, і вони не бажали завдавати нам кривди до цього моменту.

– Тоді, виходить що ми просто з’явилися в не тому місті і в не той час. – Джел почесав потилицю та розправив пальцями чорного чуба, що затулив йому очі.

– Дивно… – засумнівалася вона.

– Що? – в один голос вигукнули Джел та Зенон.

– Лора. – злякано видихнула Ніка. – Їм потрібна вона.

– Ми ще нічого не довели! – заспокоїв її Зенон.

– Мені усе і так ясно. Зрозумійте, Лора намалювала цей будинок та тих людей. Їм потрібна вона. – всередині щось перевернулося, Ніка не могла повірити власним словам. Кров шугонула їй у голову, а уривчасте дихання почастішало.

– Лора у безпеці. Вони нічого їй не заподіють. – Джеліос підійшов ближче до неї.

– Я не знаю. Вона ж просто дівчинка! Що Авреї від неї потрібно?

– Ми все з’ясуємо. А ти поки що не упускай сестри із виду. – впевнений голос Зенона був переконливий. Проте його слова не заспокоїли Ніку, якій все одно здавалося, що Лорі щось загрожує.

Джеліос витяг з-за пояса стару книжку, яку Ніка знайшла на горищі.

– Я думала ти втратив її. – зрадівши, сказала вона. Джел похитав головою.

– Ні, книга – ціла… лише трохи забруднилася. – він вказав на розмазані краплини крові.

– Віднесемо її до Зака та Кори. Думаю, вони розберуться у тих схемах, що накреслені у ній. – запропонувала Ніка.

Зенон взяв книгу і розгорнув першу сторінку.

– Замітки Евена Соллорі, – прочитав він. – Думаю, це те що нам потрібно. – задоволено мовив Зенон, кладучи книгу на стіл. – А зараз, Джеле, тобі не завадить холодний душ.

Джеліос вийшов з кімнати, тепер Зенон і Ніка залишилися наодинці. Він нічого не говорив, лише прискіпливо дивився на неї напруженим поглядом, в якому безсумнівно проглядалася ворожість. Його сірі очі зробилися скляними, він прочовгав декілька кроків по кімнаті і спинився біля вікна. Ніка відчула полегшення, коли повернувся Джел, слідів від крові майже не залишилося, лише подряпини та синці, вкривали його руки, рана на голові була перемотана білим, бавовняним рушником.

Легке запаморочення в голові змусило Ніку спертися рукою об стіну. Джеліос стурбовано поглянув на неї.

– Ніко, з тобою все добре? – впівголоса запитав він. – Може перев’язати чимось рани? – він вказав на довгі подряпини на її руках.

– Ні, я здається… загалом мені вже пора. Бувайте! – Ніка відчула тепло на кінчиках пальців. Усе стало змішуватися в один нечіткий колір. Наступної миті вона лежала у своєму ліжку, над яким схилилося привітне дитяче обличчя.