Слава ЗСУ!

– Привіт Лора! – прошепотіла вона. У відповідь побачила маленьку, сяючу посмішку.

Лора сиділа на краю ліжка, вона була одягнена у гарненьку червону сукню, її довге, чорне волосся розсипалося тонкими кучерями по тендітній шкірі.

– Я не могла тебе розбудити, не думала, що ти так міцно спиш. – приємним голосом сказала вона, похитавши головою.

– Ой, я просто…

Лора поклала маленьку руку на чоло своєї сестри.

– Втомилася?

– Так. – не роздумуючи відповіла Ніка.

– А я принесла тобі апельсиновий сік, ти ж сьогодні майже нічого не їла. – турботливо пробелькотіла вона, беручи зі столу склянку з помаранчевим соком.

– Дякую. – Ніка взяла у неї склянку і зробила маленький ковток.

– Що це? – злякано вигукнула Лора, розглядаючи подряпини на руках Ніки. Її обличчя набуло стривоженого виразу, смарагдові очі наповнилися неприхованим переляком. Ніка ледь не випустила склянку. Її також збентежила ця картина. Виявилося, що кожне її поранення у тому світі зостається у цьому.

– Це дрібниці. – якомога спокійнішим тоном мовила вона, аби не викликати зайвих підозр. – Просто необачно послизнулася в коридорі.

Лора недовірливо похитала головою.

– Невже при падінні можна так забитися? – засумнівалася вона.

– Ще й не так можна! Отож завжди дивись собі під ноги. – прискіпливо сказала Ніка. Лора знервовано кивнула і рушила до дверей.

– Не забудь прийти на обід. – кинула вона через плече, смикаючи за дверну ручку.

– Стривай! – голосно крикнула Ніка. Лора здивовано округлила очі.

– Що?

– Я хочу тебе дещо запитати. Що тобі сниться? – очевидно її пряме запитання збентежило Лору. Вона заклякла на місці, її обличчя стало одного кольору з її вбранням.

– Я не пам’ятаю, – насупившись сказала вона. – А чому тебе це цікавить?

– Ти малюєш свої сни? – наполегливо продовжила Ніка, ігноруючи її запитання.

– Які сни? Я вже говорила, що малюнки просто виникають у моїй голові. – схлипуючи, вигукнула Лора і вибігла за двері. Ніка важко зітхнула. Лора ще довго буде ображатися на неї через це безглузде запитання. Ніка не розуміла, чому Лора не могла запам’ятати її переходи, адже вона точно була у тому світі, що до цього у Ніки не було жодних сумнівів. Тому повинна існувати хоч якась причина, яка б змогла пояснити що все таки відбувається з Лорою і що саме блокує її пам’ять.

Розділ тринадцятий

Зізнання

– Чому Пеліон вночі незбагненно тихий? Здається, наче він існує поза часом. – зненацька поцікавилася Ніка в Джеліоса, коли вони проходили повз Трояндову площу, що була вкрита густою непроникною темрявою, котра навіювала моторошне відчуття та помітне пригнічення. Навіть зорі, що безперервно мерехтіли на нічному небі, не могли освітити цю велику квадратну площу.

– Хм… це своєрідний спосіб життя. Навіть не знаю як тобі пояснити, для мене це цілком звична річ. – замислено промовив він, прислуховуючись до голосного дзюрчання води у фонтані.

Ніка звузила очі, дивлячись на зорі, а тоді знову роззирнулася у темряві.

– А чого тоді тут немає ліхтарів? – аж занадто голосно запитала вона, прикусивши губу. Її подив не мав меж. До сих пір Ніка навіть уявити собі не могла якогось міста без ліхтарів. А тут усі давно вже призвичаїлися до цього.

Джеліос засміявся.

– Навіщо? Вони тут зовсім даремні, Пеліонці не потикаються на спорожнілі вулиці, особливо коли вони огорнені густою темрявою. – мелодійно пробелькотів він, тримаючи її за руку.

– Але ж ми…– спохватилася Ніка, але він раптово її урвав.

– Так, винятки бувають скрізь. – погодився Джеліос, прискоривши ходу. Ніка брела навмання.

Ніка гадала, що таке життя у її світі було б занадто нудним, але цього не можна було сказати про Пеліон. Це незвичайне місто приховувало у собі так багато таємниць, що годі й було уявити щось цікавіше.

Нарешті вони спинилися біля дерев’яних дверей з металевою цифрою вісім. Коли Джеліос відчинив замок і переступив поріг, то, роззявивши рота, спантеличено застиг на місці. Його зніяковілий погляд був прикутий до чорного їдкого диму, що неспинно ринув з кухні.

– О ні, тільки не знову! – забідкався він, перекосивши схвильоване лице.

– Пожежа? – писклявим голосом запитала сполохана Ніка, відчуваючи як її горло здушував різкий запах.

– Вечеря. – зітхнув Джеліос, прямуючи широченними кроками до кухні. Ніка тримаючись пальцями за горло, пошкандибала за ним.

На затишній кухні, як і в інших кімнатах, було чимало зелених вазонів, що висіли на блискучих, сталевого кольору стінах, поміж витонченими скляними шафками для порцелянового посуду. Підвіконня також було усіяне різнобарвними маленькими квіточками у глиняних горщечках. Замість занавісок на двох вікнах висіли білі жалюзі, що надавали приміщенню незвичного вигляду. Зі стелі звисала металева готична люстра, що на перший погляд здалася Ніці дуже химерною.