Слава ЗСУ!

– Джеліос…

– Що? – автоматично запитав він.

– Мене дещо цікавить.

– Що саме?

– Пам’ятаєш ту ніч, коли ми вперше зустрілися?

– Звичайно. – трохи сумним тоном відказав Джел.

– Що ти робив тієї ночі на кам’яному мосту? Бо пеліонці не висовуються з домівок в цю пору доби , а ти блукав за містом… дивно якось. – замислено проговорила Ніка, пильно вдивляючись у напружене обличчя Джела, який насупився і на мить відвернувся.

– Це довга історія. – значно пониженим голосом повідомив він.

Ніка видихнула повітря. Цікавість розпинала її зсередини.

– У нас є трохи часу, але якщо ти не хочеш розповідати… Я не ображусь. У кожного є свої таємниці. – добродушно прошепотіла вона, склавши руки разом.

– Ні! – голосно вигукнув Джеліос, помітно здригаючись. – У мене немає від тебе таємниць. Ніка… тієї ночі ти змінила моя долю.

– Що? Знову доля? – розгублено пролепетала Ніка, згадуючи жовтувате обличчя ворожки Ірини. – Я не розумію тебе. Яке це має значення? Хіба можна змінити долю? – зашарілася вона, намагаючись розібратися у своїх думках.

– Ти врятувала мені життя. – моментально випалив Джеліос Кіферон.

Раптове напруження повисло над ними у темряві.

– Що? – Ніка здивовано округлила очі та затамувала подих. Її заполонило якесь незбагненне відчуття.

– Тієї ночі я прийшов на міст щоб поквитатися з життям. – його притишений голос прозвучав надміру схвильовано. Здавалося, спогади про той день й досі не залишали його у спокої.

– Ні, я не вірю. Навіщо це тобі? – задихаючись, пропищала вона. Кожна частина її свідомості не бажала сприймати його колючі слова, які болісно влучали їй прямісінько у серце. Ніка й подумати не могла, що він був здатен на таке. Що могло підбити на такий крок?

– Я не зміг пробачити собі смерть Біона. – хутко роз’яснив він і Ніка тихенько зойкнула, вчепившись пальцями у його куртку. Вона не бажала завдавати йому ще більшого болю.

– Твого брата? – майже не ворушачи губами, прошепотіла вона.

– Так.

Джеліос знову поринув у ті страшні спогади. Його обличчя весь час тіпалося.

– Але ти не винен у його смерті. Коли ти сказав це біля старого будинку Авреї, я думала ти значно перебільшив. – Ніка намагалася контролювати свій тремтячий голос, але це було їй не під силу.

– Якби не я, він був зараз живий. – розпачливо сповістив Джеліос. Почулися приглушені кроки і, здавалося, він десь розчинився у темряві.

– Я ніколи в це не повірю. – кволо прохрипіла вона, відчуваючи, як холод скував її горло.

– Ніка, може спочатку вислухаєш, а вже потім будеш вирішувати винен я чи ні! – суворо наполіг він, зупинившись позаду неї.

Ніка не наважувалася обернутися.

– Добре. Але…– вона бажала ще раз повторити, що вважає його невинним, але він урвав її і почав свою розповідь.

– Того фатального дня, він чекав мене поблизу старих руїн. Це те саме місце, де ми вдруге зустрілися. – уточнив Джеліос. – Біон сподівався знайти мене там, адже більше часу ми проводили саме на тих руїнах. Проте цього не сталося, ми не змогли зустрітися. В той день Даная раптово захворіла, і ми змушені були відвезти її до лікарні. Я не хотів, скасовувати зустріч з братом, адже ми збиралися відвідати виставку рідкісних тропічних рослин, що відбувалася у Пеліоні. Я вже згадував, що Біон змалечку захоплювався рослинами, то було дуже важливо для нього. Це був мій обов’язок піти разом з братом, адже він замінив мені батьків і був найріднішою людиною у цілому світі. Отже, я зателефонував йому та попередив, що прийду трохи пізніше, коли з’ясується, що трапилося з Данаєю. Біон звичайно хотів перенести похід на виставку, проте я настоював на своєму. Зрештою, він погодився мене зачекати… – Джеліос замовчав. Йому було важко згадувати ті події. Ніка раптово обернулася і не змогла відірвати погляду від його мерехтливих очей, які наповнювалися глибоким каяттям.

– Джел, ти можеш не продовжувати… – стривожено прошепотіла вона, сподіваючись, що біль та смуток зійдуть з його розпачливого обличчя.

– Ні, ти повинна дослухати. Тільки тоді ти зрозумієш, що це була моя вина. Будь-ласка не переривай мене. – його голос був занадто тихим та низьким. – Коли, лікар повідомив, що в Данаї легке отруєння і нам немає чого хвилюватися, я залишив Зенона у лікарні.

Блискавично прибувши на руїни, я побачив, що Біон нерухомо лежав на кам’яній брилі. Спочатку, я думав, що він просто відпочиває, та підійшовши ближче збагнув, що він не дихав.

Ти не можеш уявити, що я тоді відчував: біль, скорбота, розпач… Виснажливі хвилини здавалися вічністю. Лише коли прибули медики, навіть не пам’ятаю, як дзвонив до лікарні, до мене повернулося усвідомлення дійсності. Я ридав та благав їх допомогти Біону, але було вже пізно. Він помер.

Ні, це не повинно було статися з Біоном. Він на це не заслуговував. Лікарі не змогли нічого пояснити. Фізичне здоров’я Біона було відмінним, не було жодного натяку на якісь проблеми. Вони нічого не виявили, лише незначний поріз на долоні правої руки, що однозначно не міг слугувати причиною його раптової смерті, що, на жаль, назавжди залишиться таємницею для нас усіх.