Слава ЗСУ!

– Але в цьому не має твоєї вини. – вона витерла рукою сльозу, що скотилася по її щоці.

– Ніка, якби не я, усе могло бути по-іншому. – Джеліос з силою видушував з себе слова.

– Ти не міг знати, що так станеться. Ніхто не міг.

– Я мусив бути там. – Джеліос притих на якусь мить. – Мене охопив цілковитий розпач, але час не стояв на місці, з кожним днем я віддалявся від жахливих, примарних спогадів, усе минало. Я навчився жити без Біона, завдяки Зенону та інших моїх друзів, почав повертатися до звичайного життя. Здавалося, усе знову стало як раніше, але одного вечора я не зміг стриматися. Так трапилося, що при розмові згадане ім’я Біона знову навіяло на мене безмежне почуття провини. Я вибіг на вулицю, Зенон та Даная не стали мене затримувати. Не знаю чому, та я мимоволі попрямував до мосту. Потім у голові виникла цілком абсурдна ідея. Я гадав, що це був єдиний вихід забути все. Здавалося, вода вирішить усі мої проблеми, забере нестерпні страждання… Я довго стояв вдивляючись у бурхливий потік, ніч настигла непомітно. Густа темрява остаточно забрала усі мої сумніви. Чекати були нічого, води не було видно, лише голосний плескіт пробивався до моєї, наповненої меланхолічними думками, голови.

Усе мало скінчитися в ту мить… Та раптом на мене хтось наскочив. Я був приголомшений, мало хто поткнеться на цей міст удень, а ти з’явилася на ньому вночі. Тому відразу сприйняв це за знак долі. Так, якби не ти, я стрибнув у воду без жодних вагань. Зрозумій це: ти врятувала моє життя.

– Навіть не знаю що сказати. – важко дихаючи, прошепотіла Ніка. Усі її думки сплуталися.

– Просто пам’ятай, що я завдячую тобі життям.

Вона заперечно похитала головою.

– Джел, ти нічого мені не винен.

– Ти помиляєшся. – лунко промовив він.

– Ні, це правда. Ти справді зробив набагато більше для мене, чим гадаєш. – вона настоювала на своєму.

– Ніка…

– Я поясню. Ти допоміг мені почати нове життя. Я знаю, що ти відчував, коли втратив Біона. Це відчуття напрочуд знайоме мені. Я теж втратила дорогу мені людину. Він пожертвував своїм життям заради мене. З цим доволі важко змиритися. Я б не змогла… – зненацька її дихання урвалося, і Ніка відчула знайоме гнітюче відчуття, що виринуло з глибинок її пам’яті.

– То був Макс? – м’яко спитався Джел.

– Так. Але як ти знаєш, я не розповідала тобі про нього? – відверто здивувалася Ніка, роззявивши рота.

– Ти вигукнула його ім’я, коли ми стояли на карнизі. Твоє обличчя просто переповнилося бурхливими емоціями, я не міг збагнути твоєї поведінки. – швидко пояснив він.

– Якщо ти чув, то чому раніше не запитав мене про нього?

– Я не бажав втручатися у твої особисті справи. Це могло спантеличити тебе. – його зізнання прозвучало доволі тихо.

– Певна річ, цього не скажеш про мене. Пробач, що увірвалася у твоє життя зі своїми дурними запитаннями.

– Ні, що ти. Я зовсім не це мав на увазі. З тобою я почуваюся по-іншому, не так як завжди. Усе стає кращим… – загадкова посмішка появилася на його напруженому тьмяному обличчі.

Ніка розповіла Джелу усю історія про Макса та все що було пов’язано з ним. Те, як він появився у її житті і як зник без вороття. Джеліос ні разу її не перепиняв, він просто слухав, час від часу поглядаючи на її пожухлу постать.

– Ми повинні змиритися з тим, чого не можна змінити. – нарешті прошепотів він, сівши поруч з нею.

– Так… Але іноді це так важко. – зітхнула вона, сперши голову на його плече.

– Ніка, щоб не трапилося, ми повинні пам’ятати, що попереду є ще багато світла.

– Тоді чому його не видно? – скептично буркнула Ніка.

– Поглянь вгору. – сказав Джеліос. Ніка підняла голову. Безліч зірок яскраво мерехтіли на нічному небі.

– Хіба ти не бачиш? Маленькі вогники освітлюють безмежну темряву ночі. Ніка, світло є скрізь. Його просто потрібно відшукати, адже найголовніше світло знаходиться всередині. Просто відчуй його…

– Я не зовсім розумію. Ти кажеш, що у кожній людині є світлий вогник. А як же Аврея? Хіба її вогник не згаснув?

– У житті не буває нічого ідеального. А про Аврею не хвилюйся, ми з’ясуємо що їй було потрібно від Лори. – він говорив аж занадто впевнено, тому Ніка відчула дивне полегшення та приємний спокій за весь цей час. Вона зловила себе на думці, що повністю довіряє йому.

– Усе буде добре. – ще більш впевненіше промовив Джеліос з якоюсь дивною гіпнотичною силою, впливаючи на її свідомість. Вона спробувала виштовхнути з голови усі нестерпні сумніви.

– Я сподіваюся, але…

Джеліос обережно поклав руку на її плече.

– Ніка, ніяких «але» бути не може. Ні тобі ні Лорі поки що нічого не загрожує.

– Гаразд, я просто хвилююся…– згодилася вона, відчувши якесь дивне тремтіння всередині.

Джеліос голосно зітхнув.

– Це зайве.

– Що будемо робити? – як нічого небувало поцікавилася Ніка.

– Ти добре готуєш?

– Не на вищому рівні, але все-таки дещо вмію. А що?

– Може зготуємо ще один пиріг? А то мені набридло пояснювати сусідам, чому з моєї квартири весь час, коли я щось готую, завжди вивалює дим.