Слава ЗСУ!

Розділ третій

Джеліос

Ніка знову бігла, стрімко переставляючи ноги, проте цього разу за нею ніхто не гнався. Густа темрява сліпила очі, тому вона гнала навмання, намагаючись не повалитися на землю. М’яка трава змінилася грубим камінням, що надто боляче впиналося у ноги. Десь недалеко шуміла вода, мимоволі Ніка почала рухатися на цей заспокійливий і мелодійний звук. Невдовзі перед нею виник міст, оповитий темрявою ночі, яка робила його безкінечним. Але не зважаючи на цю доволі похмуру і безрадісну картину, у Ніки не виникало жодного бажання повернутися назад чи хоча б оминути це моторошне місце, вона навпаки була заворожена цим безмежним спокоєм, який наганяв на неї безперервний шум води.

Темрява на мосту чимось притягувала її, примушувала йти вперед, ніби сама доля вказувала їй шлях. Підкорившись поклику ночі, Ніка не вагаючись помчалась по мосту, прислуховуючись до голосного плескоту води, який здавався приємною колисковою.

– А-а-а! – зненацька Ніка налетіла на чиюсь темну постать і впала на спину, спершись на лікті. Страх був набагато сильніший за біль у попереку, через який вона не могла піднятися. Темний силует нахилився над переляканою Нікою, і вона затремтіла. Всередині все похололо, з горла вирвався захриплий крик, який був більше схожим на голосне шипіння.

– Ти не забилася? – схвильовано запитав незнайомець, його голос був м’яким та дбайливим, але водночас чимось збентеженим, поступово Нікин страх почав відступати, дихання стало набагато спокійнішим, пульс трохи уповільнився і вже не тарабанив так гучно по скронях.

– Ні. – збрехала Ніка, її спина все ще жахливо боліла від удару об кам’яний міст.

– Може, тобі допомогти. – це не було запитання, Ніка не встигла навіть відмовитися, як теплі руки обхватили її за плечі та потягнули догори. Через секунду вона стояла на ногах, незнайомець вже не здавався таким високим. Темна постать була трохи вищою за неї.

– Ой… – Ніка обхватила руками спину, сподіваючись, що це послабить нестерпний біль. Але, на жаль, це не подіяло, біль лише втамувався на декілька секунд, а потім знову вибухнув усією силою, паралізуючи не лише поперек, але й всю спину.

– Ти травмувалася, тобі потрібно до лікарні! – стурбовано і наполегливо мовив незнайомець.

– Мені нікуди не потрібно, я сплю це просто сон. Розумієш? – вигукнула Ніка сердитим голосом, хоч насправді сама не розуміла своїх слів. Усе здавалося якоюсь нісенітницею, вона знала що це сон, але не могла усвідомити як вона усвідомлює це. До того ж усе здавалося таким реальним, особливо біль у попереку. « Ні це - сон, вранці я прокинусь і не буду нічого пам’ятати» – насилу переконувала себе Ніка, проте темрява заважала їй тверезо мислити, якесь напруження стиснуло усі її думки.

– А, значить ти лунатик, – з насмішкою відказав він. – І не дивно, що ти на мене наскочила, ти ж іще спиш.

Ніка до сих пір не бачила його обличчя через густу завісу темряви, але була впевнена, що він безцеремонно усміхався. Від цього їй стало якось не по собі, вона спробувала розігнути плечі, але гострий біль знову нагадав про себе.

– Ніякий я не лунатик. – образилася вона, відчуваючи нестримне бажання розповісти усю правду. – І я зараз не сплю, тобто тут не сплю. – її слова були безумними. Ніка вважала, що незнайомець подумав, що вона несповна розуму.

– Так, ти сильно травмувалася, і схоже постраждала не лише спина! – Ніка не помилилася, його голос був наповнений сарказмом. Вона сподівалася, що він також не міг розгледіти її у темряві, бо її лице так розлючено перекосилось, що якби він побачив, то відразу всі його підозри щодо її безумства підтвердилися. Ще хвилину вони простояли мовчки, слухаючи безперервний шум води. Ніці було холодно стояти босоніж на кам’яному мосту та ще й у легкій піжамі, тому вона весь час тремтіла та обпирала руками спину, але при цьому залишалася стояти на місці.

– Агов, ти ще тут? – на якусь мить їй здалося, що незнайомець пішов собі геть.

– Ти думаєш я залишу тебе одну вночі над бурхливою річкою? – його дзвінкий здивований голос пронизав густу темряву. Ніка відчула значне полегшення, все таки їй не хотілося залишатися на самоті.

– Тут завжди так темно вночі? – питання було якесь безглузде, але це все, що спало їй на думку. Хлюпіт води робив цей сон надзвичайно приємним, тому Ніка заплющила очі та спробувала представити, як це місце виглядає у день.

– Звичайно ні, сьогодні, як не дивно, небо затягнуте щільними хмарами, а так зорі та місяць просвітлюють темряву. – незнайомець тихо засміявся. Ніка зніяковіла, невже він справді вважає її божевільною? Сором пробіг по її зніяковілому обличчю. Біль у спині потрохи ослаб, але вона все ще не наважувалася поворухнутися.

– Ти будеш стояти тут усю ніч? – зацікавлено запитав він. Тепер в його голосі не було чути жодного натяку на кепкування, через що Ніка інтуїтивно розслабилася, легкість повністю огорнула її закам'яніле тіло, розсікаючи темряву, її рука піднялася вверх та доторкнулася до наморщеного лоба.

– Можливо… – Ніка не знала скільки ще буде тривати цей сон. Вона усвідомлювала, що могла прокинутися кожної миті. Тепер її пальці знервовано розтріпували кінчики м’якого волосся, яке час від часу здіймалося догори від легких поривів прохолодного вітру.

– Ходімо, якщо хочеш я проведу тебе до міста. – його шепіт зливався з мелодійним плескотом води. На Нікин подив цей сон був занадто широким, аби умістити в себе річку з мостом та цілісіньке місто.

– Ні! Я залишусь тут. – збентежено вигукнула вона, злякавшись його раптової пропозиції, яка здалася їй абсолютно безглуздою. Ніка не могла навіть уявити, що вона буде робити посеред ночі у незнайомому місці, краще вже тут постоїть.

– Як хочеш, тоді я теж залишусь. – твердо сказав незнайомець, Ніку вразили його слова. Він зовсім не повинен був через неї проводити ніч на холодному мосту.

– Але… – вона не встигла заперечити, бо у нього задзвонив мобільний телефон. Гучна мелодія лунала декілька секунд.